Олексій Гура, помічник судді Вищого антикорупційного суду, аспірант кафедри кримінально-правових дисциплін Інституту права Львівського державного університету внутрішніх справ, провів у Вищій школі адвокатури НААУ захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Заборона провокації – складова права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції. Практика ЄСПЛ. Частина 1».
Лектор розглянув історичні витоки провокації, відзначивши, що першою справою про провокацію є справа «Teixeira de Castro v. Portugal» («Тайшейро (Таксейра) де Каштро проти Португалії») № 44/1997/828/1034 від 09.06.1998 р.). Саме у цій справі було сформовано важливі для правозастосовної практики висновки:
1) Саме по собі використання агентів під прикриттям (поліцейських чи залучених ними осіб) не становить порушення Конвенції і є допустимим методом розслідування;2) Застосування агентів під прикриттям має здійснюватися під контролем (судовий контроль) і в рамках визначеної законом процедури;3) Початок таємної операції, в т. ч. із застосуванням агентів, має відбуватись лише за умови, що слідчі органи мають вагомі підстави вважати, що особа здійснює злочинну діяльність чи принаймні схильна до вчинення злочинів;4) Участь агентів під прикриттям має відбуватись у «переважно пасивний спосіб»;5) Розглядаючи справу, треба дати відповідь на питання: «Чи було би злочин учинено, якби не було втручання (впливу) агентів під прикриттям?;6) Установлення того факту, що мало місце підбурювання (провокація) призводить до того, що обвинувачений із самого початку позбавляється права на справедливий судовий розгляд (§ 1 статті 6 Конвенції).
Розглядаючи поняття провокації у практиці Європейського суду з прав людини, лектор звернув увагу на справу Furcht v. Germany (заява 54648/09), у якій Суд розробив наступні критерії для відмежування підбурювання або втягування у злочинну діяльність з боку поліції, що порушують параграф 1 статті 6 Конвенції, від використання законних методів роботи під прикриттям у кримінальних розслідувань:
1) Суб’єкти: а) співробітники правоохоронних органів або б) особи, які діють за їх вказівками (контрольовані правоохоронцями);2) Не обмежуються розслідуванням злочинної діяльності у «переважно пасивний спосіб» (in an essentially passive manner), а чинять на підозрюваного вплив, що провокує (підбурює) його вчинити злочин;3) Якби не вплив суб’єктів, то злочин не було би вчинено підозрюваним;4) Обов’язкова мета суб’єктів – зробити можливим встановлення факту злочину, здобути докази злочину та ініціювати кримінальне переслідування.
Далі Олексій Гура узагальнив положення статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка стосується права на справедливий суд, а також нагадав положення Кримінального процесуального кодексу у частині допустимості доказу та недопустимості доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
До ознайомлення правничої спільноти було запропоновано правову позицію, сформульовану у Постанові ККС ВС від 02.02.2023 по справі № 161/13738/16-к:
«За усталеною практикою Європейський суд з прав людини усі докази, отримані внаслідок провокації правоохоронних органів, слід визнавати недопустимими, оскільки їх отримано внаслідок істотного порушення права людини на справедливий судовий розгляд, що закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд, ухвалюючи судове рішення. Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав і свобод людини».
Олексій Гура в огляді позицій ЄСПЛ сфокусував увагу на важливості наслідків установлення провокації, які полягають у наступному:
Установлення того факту, що мало місце підбурювання (провокація) призводить до того, що обвинувачений із самого початку позбавляється права на справедливий судовий розгляд (§1 статті 6 Конвенції) – § 39 «Teixeira de Castro v. Portugal».
Загальні вимоги справедливості, закріплені в статті 6, застосовуються до провадження щодо всіх видів кримінальних правопорушень, від найпростіших до найскладніших. Вимоги справедливого кримінального судочинства за ст. 6 передбачають, що суспільний інтерес у боротьбі з незаконним обігом наркотиків не може виправдовувати використання доказів, отриманих в результаті підбурювання з боку поліції – «Sequeira v. Portugal», № 73557/01 від 06.05.2003 р. і аналогічно у §46 «Vanyan v.Russia», № 53203/99 від 15.12.2005 р.
Національне законодавство не повинно допускати використання доказів, отриманих в результаті підбурювання з боку представників держави. Якщо це відбувається, то національне законодавство в цьому відношенні не відповідає принципу «справедливого судового розгляду» – §133 «Khudobin v. Russia», № 59696/00 від 26.10.2006 р.
Суд також постановив, що якщо обвинувачений стверджує, що його провокували до вчинення злочину, то кримінальні суди повинні провести ретельне дослідження матеріалів справи для того, щоб судовий розгляд був справедливий в розумінні ст. 6 п. 1 Конвенції. Всі докази, отримані внаслідок підбурювання поліції, повинні бути виключені – § 60 «Ramanauskas v. Lithuania», № 74420/01 від 05.02.2008 р.
…Щоб судовий розгляд був справедливим у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, всі докази, отримані в результаті підбурювання з боку поліції, повинні бути виключені або повинна застосовуватися процедура з аналогічними наслідками –§ 117 «Lagutin and other v. Russia», № 6228/09, 19123/09, 19678/07, 52340/08, 7451/09 від 24.04.2014 р.
Хоча Суд, як правило, залишає за національними органами влади право вирішувати, якої процедури слід дотримуватися, коли суди стикаються зі скаргою про провокацію, він вказав, що національні суди повинні розглядати скаргу на провокацію у спосіб, сумісний з правом на справедливий судовий розгляд, якщо скарга на провокацію становить захист по суті, покладає на суд обов’язок або зупинити провадження у справі як зловживання процесуальними нормами (an abuse of process), або виключити будь-які докази, отримані в результаті підбурювання, або застосувати процедуру, що призводить до подібних наслідків – §122«Akbay and others v. Germany», № 40495/15 від 15.10.2020 та інші.
Лектор також окреслив тест/ випробування на провокацію, який включає:
Сутнісний або змістовний (матеріальний) тест (Substantive test of entrapment) – відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів;
Процесуальний тест (Procedural test of entrapment) – наявність у суду можливості перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням принципів змагальності та рівності сторін.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
