Новини

Апеляційний перегляд у справі про керування транспортним засобом у стані сп’яніння, без участі сторони обвинувачення, – не порушує Конвенції

Обставини справи

23 листопада 2020 року поліція склала протокол про адміністративне правопорушення, в якому звинуватила заявника у вчиненні адміністративного
правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 Кодексу України про
адміністративні правопорушення (КУпАП), а саме: керування транспортним
засобом з ознаками сп’яніння та відмова від проходження огляду на стан
сп’яніння, запропонованого поліцією (див. пункт 11 цього рішення). Згодом
протокол було направлено до Підволочиського районного суду Тернопільської
області.

7 грудня 2020 року районний суд розглянув справу за відсутності сторін. Суд зазначив, що заявник був повідомлений про слухання, але не з’явився. Суд визнав винним заявника у вчиненні інкримінованого адміністративного
правопорушення, призначив йому штраф у розмірі 10 200 українських гривень
(приблизно 297 євро), і позбавив його права керування транспортними
засобами на 1 рік. Суд зіслався на протокол про адміністративне
правопорушення та письмові показання двох свідків.

Заявник подав апеляційну скаргу. Він стверджував, що дізнався про постанову районного суду лише 28 січня 2022 року, коли безуспішно намагався замінити своє водійське посвідчення на посвідчення нового зразка. Він оскаржив фактичні висновки суду першої інстанції, стверджуючи, що обвинувачення проти нього не були доведені, а докази проти нього були недопустимими. Зокрема, він стверджував, що відеозапис, наявний у матеріалах справи, був недопустимим доказом, зокрема через те, що «технічні характеристики» пристрою, на якому він був зроблений, не були належним чином задокументовані.

Заявник також зіслався на рішення ЄСПЛ у справі Karelin v. Russia (№ 926/08, 20 вересня 2016 року) і стверджував, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності прокурора, й тому поклав на себе функції обвинувачення.

11 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд провів засідання у присутності заявника та його адвоката. Суд допитав заявника (який підтвердив свою невинуватість), дослідив письмові матеріали справи (зокрема протокол про адміністративне правопорушення й письмові показання свідків) та відеозаписи з нагрудних камер працівників поліції.

По завершенню судового розгляду апеляційний суд залишив без змін постанову суду першої інстанції. У своєму рішенні він зазначив, що заявник дізнався про постанову суду першої інстанції лише 28 січня 2022 року, і тому вирішив поновити строк на апеляційне оскарження, про що просив заявник. Апеляційний суд не вбачив жодних ознак помилок у постанові суду першої інстанції та вирішив, що докази в матеріалах справи підтверджують вину заявника. Зокрема, апеляційний суд зіслався на протокол про адміністративне правопорушення та показання свідків. Суд вказав, що зміст цих показань узгоджувався з відеозаписом, наявним в матеріалах справи.

Заявник скаржився на те, що відсутність сторони обвинувачення під час судового розгляду в апеляційному суді означала, що цей суд не міг вважатися безстороннім, що порушувало пункт 1 статті 6 Конвенції.

Оцінка Суду

(a) Відповідні загальні принципи

ЄСПЛ повторив, що неупередженість (безсторонність), як правило, означає відсутність упередженості чи необ’єктивності, і що її наявність можна перевірити різними способами. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, наявність безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції має визначатися відповідно до суб’єктивного критерію, де мають ураховуватися особисті переконання та поведінка конкретного судді, тобто наявність у судді будь-яких особистих упереджень або необ’єктивності в даній справі; а також відповідно до об’єктивного критерію, тобто шляхом з’ясування того, чи сам суд і, серед інших аспектів, його склад, забезпечували достатні гарантії для виключення будь-яких законних сумнівів в його неупередженості (див., наприклад, Kyprianou v. Cyprus [GC], № 73797/01 , § 118, ECHR 2005-XIII; Micallef v. Malta [GC], № 17056/06, § 93, ECHR 2009; Morice v. France [GC], № 29369/10, § 73, ECHR 2015; та Ilnseher v. Germany [GC], № 10211/12 та 27505/14, § 287, 4 грудня 2018 року) (пункт 23 рішення).

Що стосується суб’єктивного критерію, то принцип, згідно з яким суд повинен вважатися вільним від особистих упереджень або упередженості, давно встановлений у прецедентній практиці ЄСПЛ (див. Kyprianou, § 119; Micallef, § 94; та Morice, § 74, цит. в цій справі). Особиста неупередженість судді має презюмуватися, доки не буде доведено протилежне (див. Hauschildt v. Denmark, 24 травня 1989 року, § 47, Series A no. 154). Стосовно типу необхідного доказу, ЄСПЛ, наприклад, намагається з’ясувати, чи виявляв суддя ворожість або неприязнь з особистих причин (див. De Cubber v. Belgium, 26 жовтня 1984 року, § 25, Series A no. 86, та Morice, цит. в цій справі, § 74) (пункт 24 рішення).

У переважній більшості справ, які порушують питання неупередженості, ЄСПЛ зосереджувався на об’єктивному критерії (див. рішення у справі Micallef, цит. в цій справі, § 95). Проте не існує чіткого поділу між суб’єктивною та об’єктивною неупередженістю, оскільки поведінка судді може не лише викликати об’єктивні побоювання щодо неупередженості з точки зору зовнішнього спостерігача (об’єктивний критерій), але також може порушувати питання про його / її особисті переконання (суб’єктивний критерій) (див. цит. рішення у справі Kyprianou, § 119). Таким чином, у деяких випадках, коли може бути складно зібрати докази, з допомогою яких можна спростувати презумпцію суб’єктивної неупередженості судді, вимога об’єктивної неупередженості є ще однією важливою гарантією (див. Pullar v. the United Kingdom, 10 червня 1996 року, § 32, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та Morice, цит. в цій справі, § 75) (пункт 25 рішення).

Стосовно об’єктивного критерію необхідно визначити, чи існують, окрім поведінки судді, певні факти, які можуть викликати сумніви щодо його або її
неупередженості. Це означає, що при вирішенні питання про те, чи є в конкретній справі законні підстави побоюватися, що певний суддя чи орган, який засідає в якості суду, не є безсторонніми, позиція відповідної особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об’єктивно виправданим (див. рішення у справі Micallef, цит. в цій справі, п. 96) (пункт 26 рішення).

Об’єктивний критерій здебільшого стосується ієрархічних або інших зв’язків між суддею та іншими учасниками процесу. Тому в кожній окремій справі має бути вирішено, чи є відносини, про які йде мова, за характером і ступенем такими, аби свідчити про відсутність неупередженості з боку суду (див. Morice, цит. в цій справі, § 77) (пункт 27 рішення).

У зв’язку з цим навіть зовнішні прояви можуть мати певне значення або, іншими словами, «правосуддя має не тільки здійснюватися, але й має бути видно, що воно здійснюється» (див. De Cubber, цит. в цій справі, § 26). На карту поставлено довіру, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості. Таким чином, будь-який суддя, щодо неупередженості якого є законні підстави сумніватися, має заявити самовідвід (див. Castillo Algar v. Spain, 28 жовтня 1998 року, § 45, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII; Micallef, цит. в цій справі, § 98; та Morice, цит. в цій справі, § 78) (пункт 28 рішення).

Відсутність сторони обвинувачення під час усного судового засідання може
спричинити порушення статті 6 §§ 1 і 3 Конвенції, оскільки це може викликати
сумніви щодо об’єктивної неупередженості суду, спонукаючи суд взяти на себе
роль обвинувачення та спричинити труднощі в реалізації обвинуваченим прав
бути поінформованим про «характер і причину обвинувачення», мати «достатній
час і можливості» для підготовки захисту та підірвати здатність обвинуваченого
висувати адекватний (належний) захист у змагальному провадженні (див. Thorgeir Thorgeirson, цит. в цій справі, §§ 16-20 та 46-54; Weh and Weh v. Austria (ухв.), № 38544/97, 4 липня 2002 року; Ozerov v. Russia, № 64962/01, §§ 51-58, 18 травня 2010 року; Krivoshapkin v. Russia, № 42224/02 , §§ 41-46, 27 січня 2011 року; Malofeyeva v. Russia, № 36673/04, §§ 116-20, 30 травня 2013 року; Karelin v. Russia, № 926/08 , §§ 58-84, 20 вересня 2016 року; Butkevich v. Russia, № 5865/07, §§ 82-84, 13 лютого 2018 року; Mikhaylova v. Ukraine, № 10644/08, §§ 61-70, 6 березня
2018 року; Hasanov and Majidli v. Azerbaijan, №№ 9626/14 та 9717/14, §§ 35-41, 7
жовтня 2021 року) (пункт 29 рішення).

(b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

Насамперед ЄСПЛ зазначив, що скарга заявника на стверджувану відсутність неупередженості обмежувалася провадженням в апеляційному суді (пункт 30 рішення).

У цій справі апеляційний суд мав юрисдикцію розглядати питання права, а також питання фактів, маючи повноваження припинити провадження проти заявника або залишити в силі його засудження (див. пункт 15 цього рішення). Фактично апеляційний суд переглянув справу, зокрема докази в матеріалах, у повному обсязі (див. пункти 9 і 10 цього рішення) (пункт 31 рішення).

При цьому апеляційний суд провів засідання, але не викликав ані прокурора, ані працівника поліції, який склав протокол про адміністративне правопорушення. В результаті, жодна зі сторін не підтримала позицію прокуратури проти заявника на слуханні. Незважаючи на це, й твердження заявника про свою невинуватість в ході судового розгляду, апеляційний суд залишив постанову суду першої інстанції без змін (пункт 32 рішення).

Зі слів заявника, цей факт сам по собі викликав сумніви щодо неупередженості суду, оскільки апеляційному суду довелося брати на себе роль сторони обвинувачення (пункт 33 рішення).

ЄСПЛ розпочав із зауваження про відсутність жодних припущень стосовно
наявності проблеми з неупередженістю апеляційного суду за суб’єктивним
критерієм, таким як прояви ворожості, особиста поведінка чи використання
мови, що вказувала б на упереджену думку щодо справи (на відміну від
Kyprianou, цит. в цій справі, §§ 130-33, та Dāvidsons and Savins v.Latvia, №№ 17574/07 та 25235/07, § 55, 7 січня 2016 року) (пункт 34 рішення).

Що стосується об’єктивного критерію, то ЄСПЛ встановив, що відсутність сторони обвинувачення у провадженні дійсно може порушити питання в цьому
відношенні та спричинити труднощі у реалізації обвинуваченим своїх прав (див.
усталену практику, наведену в пункті 29 цього рішення, та додатково Gafgaz
Mammadov v. Azerbaijan, № 60259/11, §§ 77-82, 15 жовтня 2015 року; Ibrahimov and Others v. Azerbaijan, №№ 69234/11 та 2 інших, §§ 97-101, 11 лютого 2016 року; та Huseynli and Others v. Azerbaijan, № 67360/11 та 2 інших, §§ 113-18, 11 лютого 2016 року) (пункт 35 рішення).

Однак у цій справі ніщо в поясненнях заявника чи в матеріалах справи не вказувало на те, що відсутність прокурора під час судового засідання в апеляційному суді могла викликати обґрунтовані сумніви в об’єктивній неупередженості цього суду або іншим чином вплинути на справедливість
провадження (пункт 36 рішення).

Зокрема, немає жодних вказівок на те, що сам апеляційний суд, за відсутності сторони обвинувачення, вжив заходів, які можна було б витлумачити як взяття на себе ролі сторони обвинувачення, таких як, наприклад, зміна сукупності доказів на шкоду заявнику, долучення (введення) нових викривальних доказів з власної ініціативи або вилучення певних доказів, наданих стороною обвинувачення (порівняйте, до прикладу, з рішенням у справі Ozerov, згадане вище, §§ 51-58). Немає жодних вказівок на те, що апеляційний суд за власною ініціативою змінив обвинувачення, викладене в протоколі про адміністративне правопорушення (порівняйте Karelin, цит. в цій справі, § 18) або що він розглянув докази у спосіб, через який можна було б припустити, що тягар доказування було перекладено на заявника (порівняйте Makarashvili and Others v. Georgia, № 23158/20, 31365/20 та 32525/20, §§ 60-63, 1 вересня 2022 року) (пункт 37 рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що фізична відсутність прокурора під час слухання в апеляційному суді не вплинула на можливість органів прокуратури, відповідно до національного законодавства, втрутитися, якщо вони вважали це за необхідне, і подати письмові пояснення (пункт 38 рішення).

За цих обставин, узятих у цілому, не можна вважати, що апеляційний суд взяв на себе роль сторони обвинувачення або був поставлений у положення, яке вимагало від нього реалізації ролі сторони обвинувачення (пункт 39 рішення).
Заявник перебував на свободі та був представлений обраним ним адвокатом; його справа була відносно простою; і, на відміну від випадків, зазначених у пункті 35 цього рішення, де суди над заявниками відбулися протягом кількох годин після їх затримання, між складанням протоколу про правопорушення та слуханням в апеляційному суді минуло більше чотирьох місяців (див. пункти 5, 9, 40 цього рішення).

Таким чином, заявник мав повну можливість підготувати свій захист, і не було жодних ознак того, що існувала будь-яка проблема з тим, аби він був належним чином поінформований про «характер і причину обвинувачення» проти нього, як це було представлено в протоколі про адміністративне правопорушення, або йому було надано «достатній час і умови» для підготовки свого захисту від звинувачень, сформульованих у протоколі (порівняйте Malofeyeva, цит. в цій справі, §§ 116-20) (пункт 41 рішення).

ЄСПЛ також урахував предмет цієї справи, який стосувався незначного порушення правил дорожнього руху, за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, категорії правопорушень, до яких гарантії статті 6 Конвенції в її кримінальному аспекті не застосовуються з повною суворістю (див. Marčan v.Croatia, № 40820/12, § 37, 10 липня 2014 року, та співставте, до прикладу, Ozerov; Krivoshapkin; Malofeyeva; Butkevich; GafgazMammadov; Ibrahimov та Others; Huseynli and Others; Hasanov and Majidli; Karelin; Mikhaylova, всі цит. в цій справі) (пункт 42 рішення).

Підсумовуючи, ЄСПЛ зазначив, що у цій справі заявник не вказав на жодні конкретні обставини, які могли б змусити ЄСПЛ засумніватися в неупередженості апеляційного суду. Тому він не зміг продемонструвати, що існували будь-які об’єктивно виправдані сумніви щодо неупередженості цього суду (пункт 43 рішення).

Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було (пункт 44 рішення).

Висновок

Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 16 листопада 2023 року й набуде статусу
остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Огляд рішень Європейського суду з прав людини

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *