Обставини справи
У липні 2011 року заявники брали участь у зібранні близько 150 осіб проти
заздалегідь оголошеного виселення із захопленої будівлі в центрі міста Амстердама. Їх було затримано за блокування дороги перед сквотом1 і біля
нього, та звинувачено в участі в незаконному зібранні чи іншому порушенні
громадського порядку та невиконанні розпорядження поліції розійтися
відповідно до загального муніципального підзаконного акту. Регіональний суд
виправдав заявників щодо першого правопорушення та звільнив їх від обвинувачення за друге, адже вважав незастосовним вищезазначений
нормативно-правовий акт, оскільки зібрання, яке на початку не становило
загрози безладів, було демонстрацією та охоплювалося Законом про публічні
зібрання. Однак, Апеляційний Суд вирішив інакше, оскільки протест не був
мирним, адже організатори та учасники мали намір чинити спротив поліції та фізично перешкодити виселенню. Він засудив кожного заявника до двох штрафів по 50 євро. З цим рішенням погодився й Верховний Суд, який додав, що
зібрання не підпадало під захист статті 11 Конвенції, оскільки організатори та учасники мали насильницькі наміри.
Оцінка Суду
a) Застосовність і наявність втручання
ЄСПЛ був готовий погодитися з Урядом, що перешкоджання запланованому виселенню зі сквоту було передбачуваним результатом навмисних дій організаторів та учасників, включаючи заявників. Однак, визнаючи, що протести, які передбачувано або навмисно перешкоджають діяльності інших приватних осіб або державних органів, не є основою права на мирні зібрання за статтею 11 Конвенції, ЄСПЛ вважав, що така обструктивна чи підривна поведінка може захищатися цим положенням (див., наприклад, Kudrevičius and Others, §§ 98-99 та 155-57; Tuskia and Others v. Georgia, № 14237/07, §§ 74-75, 11 жовтня 2018 року; Ekrem Can and Others v. Turkey, № 10613/10, §§ 82-85, 8 березня 2022 року; та Bumbeş v. Romania, № 18079/15, §§ 47-48, 3 травня 2022 року).
У цій справі не було підстав відступати від таких прецедентів. Навіть якщо мета зібрання виходила за межі висловлення незгоди з виселенням зі сквоту, а учасники також прагнули запобігти законному виселенню зі сквоту (що потенційно було рівнозначно «формі примусу»), це саме по собі не виключає
участь заявників у ньому зі сфери захисту права на свободу мирних зібрань
згідно зі статтею 11 Конвенції. Такий стан справ може мати наслідки для будь-
якої оцінки «необхідності», яка має бути проведена відповідно до статті 11 § 2
Конвенції. Питання, чи охоплюється зібрання автономним поняттям «мирне
зібрання», що міститься в статті 11 § 2 Конвенції і обсягом захисту, наданим цим
положенням, не залежить від того, чи було це зібрання проведено відповідно до
процедури, передбаченої національним законодавством, наприклад, в контексті
наявності обов’язку попереднього повідомлення.
Крім того, з опублікованих в Інтернеті закликів, чи скандованих гасел не можна було зробити висновок про будь-які насильницькі наміри чи поведінку, які, на перший погляд і з урахуванням контексту, слід було розуміти як прояв невдоволення та протесту, а не як свідомі та однозначні заклики до насильства; та з того, що деякі учасники принесли надувні матраци або були в балаклавах чи інших формах одягу; або з будь-якого іншого наведеного Урядом фактору.
У кількох справах ЄСПЛ визнав, що стаття 11 Конвенції надає захист мирним протестувальникам, які брали участь у зібраннях, заплямованих насильством з боку інших протестувальників. Заявники не були серед протестувальників, яких було заарештовано та притягнуто до кримінальної відповідальності за підозрою у публічному вчиненні спільних насильницьких дій щодо осіб або майна. Особи не мають відповідати за акти насильства з боку інших учасників. Оскільки з матеріалів справи не вбачається, що заявники, які, як видається, мали мирні наміри за відсутності переконливих доказів протилежного, особисто запалювали димові шашки й кидали предмети у напрямку поліції або іншим чином вдавалися до насильства чи підбурювали до нього, ЄСПЛ визнав, що поведінка під час зібрання, за яку вони були визнані відповідальними, не була такого характеру та ступеня, аби виключити їхню участь у ньому зі сфери захисту статті 11 Конвенції.
З огляду на вищевикладене, ЄСПЛ дійшов висновку, що заявники мали право посилатися на гарантії статті 11 Конвенції, яка, тому, була застосовна ratione materiae у цій справі, і що затримання, обвинувачення та засудження заявників становили втручання в їхнє право на свободу мирних зібрань.
b) Чи було втручання передбачено законом і чи переслідувало законну мету
ЄСПЛ погодився, що втручання можна вважати таким, що переслідувало «запобігання заворушенням або злочинам» і «захист прав і свобод інших». Однак ЄСПЛ не прийняв рішення щодо питання законності, з якого сторони мали
протилежні думки, оскільки, в будь-якому випадку, втручання не можна вважати
«необхідним у демократичному суспільстві».
(c) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві
Верховний Суд визнав, що апеляційний суд не допустив помилки у застосуванні права, та що його висновок про те, що демонстрація не охоплювалася Законом про публічні зібрання з огляду на мету зібрання, не був незрозумілим, дотримуючись позиції про незастосовність статті 11 Конвенції. Однак він не досліджував, чи була роль заявників у зібранні насправді «мирною» в рамках автономного значення, наданого цьому поняттю в усталеній практиці ЄСПЛ. Дійшовши такого висновку та не провівши урівноваження, яке вимагається згідно зі статтею 11 § 2 Конвенції, цей суд не зміг надати відповідних і достатніх причин для втручання у право заявників на свободу зібрань і, таким чином, переконливо встановити необхідність його обмеження, що слід тлумачити вузько. Відповідно, вимоги статті 11 Конвенції не були дотримані, оскільки аналіз її застосовності, а отже, й оцінка виправданості втручання, на національному рівні не були проведені відповідно до вимог Конвенції та практики ЄСПЛ.
Таким чином, Суд дійшов висновку, що втручання у права заявників не можна назвати «необхідним у демократичному суспільстві», а отже, є таким, що порушує статтю 11 Конвенції.(Див. також Kudrevičius and others v. Lithuania [GC], № 37553/05, 15 жовтня 2015 року, Legal summary; Mushegh Saghatelyan v. Armenia, № 23086/08, 20 вересня 2018 року, Legal summary; Tuskia and Others v. Georgia, № 14237/07, 11 жовтня 2018 року, Legal summary; Navalnyy v. Russia [GC], № 29580/12 et al., 15 листопада 2018 року, Legal summary; Ekrem Can and Others v. Turkey, № 10613/10, 8 березня 2022 року, Legal summary; Bumbeș v. Romania, № 18079/15, 3 травня 2022 року, Legal summary).
Висновок
Порушення статті 11 Конвенції (свобода зібрань та об’єднання).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 21 листопада 2023 року і набуде статусу
остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
