Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього з огляду на відсутність усних слухань в апеляційному суді.
25 жовтня 2015 року двоє осіб (F. S. та його брат R. S.) подали скаргу на заявника та ще трьох осіб, які на той час були офіцерами лісової охорони (офіцери), до місцевої філії Аладазького управління лісового господарства (Aladağ Directorate of Forest Management), про те, що останні вимагали у них хабар під час здійснення патрулювання. За фактом цього інциденту було розпочато адміністративне розслідування.
Також було порушено кримінальне провадження, в рамках якого 12 лютого 2016 року прокурор міста Bolu подав до суду обвинувальний акт проти заявника та інших офіцерів, а також F. S., звинувативши офіцерів та заявника в отриманні хабаря за статтею 252 Кримінального кодексу, а F. S. – у пропозиції хабаря за тією ж статтею.
У суді першої інстанції заявник та інші офіцери, а також F. S. дали свідчення в якості обвинувачених. У своїх свідченнях заявник та інші офіцери заперечували факт отримання хабаря. Відповідно до свідчень, наданих F. S., заявник не брав безпосередньої участі в протиправних діях інших офіцерів та вказав, що йому невідомо, чи отримав заявник згодом частину грошей з хабаря.
29 листопада 2016 року суд першої інстанції визнав обвинувачених, окрім F. S., винними у хабарництві та засудив їх до трьох років і чотирьох місяців позбавлення волі. Вирок щодо заявника ґрунтувався, зокрема, на показаннях свідка B. C., згідно з якими інші обвинувачені офіцери дали заявнику 100 турецьких лір після отримання хабаря від F. S.
17 січня 2017 року адвокат заявника подав апеляційну скаргу на обвинувальний вирок щодо його підзахисного, обґрунтовуючи її, зокрема тим, що не було жодних реальних доказів, які б свідчили про вчинення заявником інкримінованого йому злочину, оскільки жодна з осіб не зробила достовірної заяви про те, що він отримав хабар.
Адвокат стверджував, що не було встановлено ні actus reus, ні mens rea
злочину хабарництва і просив апеляційний суд скасувати вирок суду першої
інстанції та повторно розглянути справу в судовому засіданні, а якщо
це неможливо, то скасувати вирок і направити її на новий розгляд до суду
першої інстанції. Крім того, у правому верхньому куті першої сторінки
апеляційної скарги містилася фраза «прохання про слухання».
Цього ж дня другий адвокат заявника також подав апеляційну скаргу, в якій він стверджував, серед іншого, що вирок суду першої інстанції був незаконним,
оскільки він ґрунтувався на показаннях з чужих слів, а не на свідченнях очевидців. У верхній центральній частині першої сторінки апеляційної скарги містилася фраза «прохання про слухання».
30 травня 2017 року П’ята палата у кримінальних справах Апеляційного суду міста Анкари (Ankara Bölge Adliye Mahkemesi), не вбачаючи в рішенні суду першої інстанції незаконності з точки зору процедури та суті, відхилила подані на нього апеляційні скарги.
30 червня 2017 року заявника було звільнено з державної служби у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього.
Листом від 10 липня 2017 року заявник подав індивідуальну заяву до Конституційного Суду, в якій він скаржився, серед іншого, на порушення його права на справедливий судовий розгляд у зв’язку з тим, що національні суди не
винесли вмотивованого рішення щодо його засудження та не провели слухання за його апеляцією, що, на його думку, означало відсутність ефективного розслідування всупереч статті 13 Конвенції.
20 вересня 2017 року заявник скористався надзвичайним засобом юридичного захисту, передбаченим статтею 308/A Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК), звернувшись до Головного прокурора Апеляційного суду міста Анкари з клопотанням подати заперечення на вищезазначене рішення П’ятої судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Анкари. У своїй заяві до прокурора заявник фактично повторив доводи, викладені в апеляційних скаргах, поданих від його імені, не оскаржуючи при цьому відсутність слухань у апеляційному суді. 11 жовтня 2017 року прокурор при Апеляційному суді міста Анкари відхилив клопотання.
27 жовтня 2017 року Конституційний Суд ухвалив рішення, в якому розглянув скарги заявника за статтею 6 Конвенції за двома пунктами, а саме: (i) твердження про порушення права на вмотивоване судове рішення та (ii) твердження щодо несправедливості результату судового процесу над ним, визнавши їх неприйнятними як явно необґрунтовані. Щодо пункту (i) Конституційний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції про визнання
заявника винним містило достатнє обґрунтування і було винесено після
обговорення всіх обвинувачень і подань захисту, які могли вплинути на результат справи, а також після слухання, яке було відкритим для громадськості. З огляду на те, що вирок суду першої інстанції та мотиви, наведені в ньому, були підтримані за результатами апеляційного перегляду, відсутність порушення права на вмотивоване судове рішення є очевидною. Щодо пункту (ii) Конституційний Суд дійшов висновку, що аргументи заявника стосувалися оцінки доказів та застосування національного законодавства; таким чином, вони мали характер скарги до четвертої інстанції і тому повинні бути визнані неприйнятними, оскільки рішення національних судів не містили явних помилок в оцінці або свавілля.
Посилаючись на статтю 6 Конвенції (право на справедливий суд), заявник скаржився на відсутність справедливого судового розгляду у зв’язку з тим, що апеляційний суд не провів слухання, незважаючи на його клопотання про це.
Оцінка Суду
а) Загальні принципи
Спочатку Суд нагадав, що усний і публічний розгляд є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції. Цей принцип є особливо
важливим у кримінальному контексті, де в першій інстанції судовий процес має
повністю відповідати вимогам статті 6 (див. рішення у справі Findlay v. the United
Kingdom від 25 лютого 1997 року, § 79, Reports of Judgments and Decisions 1997-I) і де заявник має право на те, щоб його справу було «заслухано», з можливістю,
серед іншого, давати свідчення на свій захист, заслуховувати докази проти нього, а також допитувати і перехресно допитувати свідків (див. рішення у справі Talabér v. Hungary, № 37376/05, § 23, 29 вересня 2009 року).
При цьому обов’язок проводити слухання не є абсолютним (див. рішення у справі Håkansson and Sturesson v. Sweden від 21 лютого 1990 року, § 66, Series A № 171 A). Існують провадження, в яких усне слухання може не вимагатися: наприклад, коли немає питань достовірності або оспорюваних фактів, що
вимагають слухання, і суд може справедливо і обґрунтовано вирішити справу на
підставі поданих сторонами документів та інших письмових матеріалів (див. рішення у справі Jussila v. Finland [GC], № 73053/01, § 41, ECHR 2006 XIV, з подальшими посиланнями).
Порядок застосування статті 6 Конвенції до проваджень в апеляційних судах залежить від особливостей відповідного провадження; при цьому необхідно враховувати всю процедуру провадження в національній правовій системі та роль апеляційного суду в ній. Якщо в першій інстанції відбулося відкрите слухання, відсутність такого слухання на стадії апеляції може бути виправдана особливостями розгляду справи, беручи до уваги характер національної системи оскарження, обсяг повноважень апеляційного суду та спосіб, у який інтереси заявника були представлені та захищені в апеляційному суді, особливо у світлі характеру питань, які підлягали вирішенню судом (див. рішення у справі Botten v. Norway, від 19 лютого 1996 року, § 39, Reports 1996-I, з подальшими посиланнями).
Таким чином, Суд дійшов висновку, що провадження з наданням права на апеляційне оскарження та провадження, що стосуються лише питань права, а не питань факту, можуть відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо заявнику не було надано можливості бути заслуханим особисто апеляційним чи касаційним судом, за умови, що він був заслуханий судом першої інстанції. Більше того, навіть якщо апеляційний суд має повну юрисдикцію розглядати як питання права, так і питання факту, стаття 6 не завжди вимагає реалізації права на публічне слухання або права бути присутнім особисто на такому слуханні (див., наприклад, рішення Sigurþór Arnarsson v. Iceland, № 44671/98, від 15 липня 2003 року, § 30). Вимога публічності, безумовно, є одним із засобів, за допомогою якого підтримується довіра до суду. Однак існують й інші засади, включаючи право на судовий розгляд упродовж розумного строку та пов’язану з цим потребу в оперативному розгляді справ, які необхідно враховувати при визначенні необхідності публічного слухання на стадіях провадження, які йдуть після розгляду справи у суді першої інстанції (див., рішення у справі Fejde v. Sweden від 29 жовтня 1991 року, § 31, Series A № 212 C).
Разом із тим, Суд визнав, що коли апеляційний суд покликаний розглянути справу з точки зору фактів і права та дати повну оцінку питанню винуватості або
невинуватості заявника, він не може, з точки зору справедливого судового
розгляду, належним чином визначити ці питання без безпосередньої оцінки
доказів, наданих особисто обвинуваченим, який стверджує, що він не вчиняв
діяння, яке інкримінується йому як кримінальне правопорушення (див. рішення у справах Júlíus Þór Sigurþórsson v. Iceland, № 38797/17, від 16 липня 2019 року, § 33 та Ekbatani v. Sweden від 26 травня 1988 року, § 32, Series A № 134). Відсутність усного слухання в апеляційному порядку призвела до констатації наявності порушення в кількох кримінальних справах (див. згадане вище рішення у справі Talabér, § 25).
(b) Застосування цих принципів у справі
Суд насамперед зазначив, що під час розгляду справи заявника в суді першої інстанції було проведено кілька слухань, і що заявник та його адвокати не тільки брали участь, але й надавали свої аргументи в судовому процесі, який відповідав основоположним принципам права на справедливий судовий розгляд, у тому числі принципам змагальності сторін та рівності сторін у судовому процесі. Тим не менш, на стадії апеляції не було проведено жодного слухання, а клопотання заявника про це було залишено без відповіді Апеляційним судом міста Анкари.
Таким чином, Суд мав передусім оцінити вимогу щодо проведення публічного слухання за пунктом 1 статті 6 Конвенції в контексті апеляційних розглядів, що здійснюються регіональними апеляційними судами в Туреччині, які почали функціонувати з 20 липня 2016 року і є новими судами другої інстанції, розташованими в судовій системі між кримінальними судами першої інстанції та Касаційним судом (судами, що складають основу колишньої дворівневої системи кримінальних судів в Туреччині).
У зв’язку з цим Суд зазначив, що регіональні апеляційні суди в Туреччині уповноважені розглядати питання як факту, так і права щодо вироків і рішень
судів першої інстанції (кримінальних судів першої інстанції та судів присяжних),
які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. В контексті апеляційного
перегляду регіональні апеляційні суди спочатку проводять попередній розгляд з метою встановлення того, чи є апеляційна скарга прийнятною, і якщо так, то вони можуть прийняти одне з трьох рішень, а саме: (i) рішення про відхилення
апеляційної скарги по суті, якщо вони не виявлять порушень процедури та розгляду справи і вважатимуть, що докази та процесуальні дії не мали недоліків, і що докази були належним чином оцінені; (ii) рішення про відхилення апеляційної скарги по суті шляхом усунення порушень, передбачених у підпункті
(в) пункту 1 статті 303; (iii) рішення про скасування рішення суду нижчої інстанції у разі виявлення одного з передбачених у статті 289 КПК випадків непоправного недоліку (hukuka kesin aykırılık) та направлення справи на новий розгляд. У всіх
інших випадках регіональні апеляційні суди здійснюють новий розгляд справи і з цією метою вживають необхідних заходів для проведення слухань.
Суд ще раз нагадав свою усталену практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції не тягне за собою автоматичного зобов’язання проводити публічні слухання щоразу, коли справа потрапляє до апеляційного суду або суду другої інстанції, який має юрисдикцію розглядати як питання факту, так і питання права, що випливають з рішень судів нижчих інстанцій. Питання про те, чи потрібно проводити слухання в цих судах по суті справи залежить від характеру спору, який підлягає вирішенню.
Суд звернув увагу, що Апеляційний суд міста Анкари був покликаний розглянути справу заявника як з точки зору фактів, так і з точки зору права, і що він був зобов’язаний дати повну оцінку питанню винуватості або невинуватості заявника при розгляді рішення суду першої інстанції, яке він потім залишив без змін. У зв’язку з цим Суд не погодився з аргументом Уряду про те, що слухання не було необхідним через те, що заявник не оспорював факти, встановлені судом першої інстанції. У апеляційних скаргах, поданих від імені заявника, прямо оскаржувалися факти та містилися заперечення, серед іншого, щодо його причетності до злочину хабарництва, що, тим самим, ставило під сумнів рішення про його засудження.
Крім того, Суд вказав, що питання, які мав розглянути Апеляційний суд міста Анкари у справі заявника, не були такими, що з самого початку виключали
необхідність проведення слухання відповідно до практики Суду з цього питання,
враховуючи, що (i) засудження заявника ґрунтувалося головним чином на заявах (див. рішення у справі Muttilainen v. Finland, № 18358/02, від 22 травня 2007 року, § 24) та свідченнях з чужих слів; (ii) заявник послідовно заперечував
вчинення злочину, у якому його було визнано винним; та (iii) засудження
заявника тягнуло за собою серйозні наслідки для нього, включаючи строк
позбавлення волі та звільнення з державної служби (пункт 15 рішення).
З огляду на це Суд спробував з’ясувати, чи були обставини, які виправдовували відсутність усного слухання в цьому органі. Суд нагадав, що він визнавав наявність таких обставин у справах, коли провадження стосувалося виключно правових або високотехнічних питань (див. пункт 43 рішення, а також рішення у справі Becker v. Austria, № 19844/08, від 11 червня 2015 року, § 39 та згадані у ньому справи). У зв’язку з цим Суд зазначив, що у випадках, коли факти, покладені в основу обвинувачення, складалися з доказів суб’єктивного та нематеріального характеру, таких як заяви, зроблені обвинуваченим або свідками, достовірність яких може мати важливе значення для висновку суду першої інстанції, суд другої інстанції, який уповноважений переглядати справу з питань факту та права, не може залишати клопотання про слухання без відповіді (див. рішення у справі Mtchedlishvili v. Georgia, № 894/12, від 25 лютого 2021 року § 39 та згадане вище рішення Becker, § 41 з подальшими посиланнями). Оскільки Апеляційний суд міста Анкари не навів жодних реальних причин, Суд не мав можливості оцінити, чи існували якісь виняткові обставини, які могли б дозволити цьому суду відмовитися від проведення слухання. Аналогічно, скарга заявника до Конституційного Суду на відсутність слухання в Апеляційному суді міста Анкари не була належним чином розглянута.
Суд відхилив твердження Уряду про те, що встановлення порушення у цій справі означатиме, що регіональні апеляційні суди повинні проводити слухання у кожній справі, враховуючи, що воно не має належного правового підґрунтя, якщо розглядати його в контексті всієї лінії аргументації Суду.
Також Суд відхилив аргумент Уряду про те, що принцип рівності сторін був дотриманий у провадженні в апеляційному суді, оскільки ні державний
обвинувач, ні заявник, ні його адвокат не були викликані для надання усних
пояснень. Суд вказав, що принцип рівності сторін є лише однією з ознак ширшої
концепції справедливого судового розгляду в кримінальному провадженні, і що він, таким чином, не є вирішальним у питанні відкритого слухання в апеляційному суді (див. вищезгадане рішення у справі Ekbatani, § 30).
Викладених вище міркувань було достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що Апеляційний суд міста Анкари не розглянув клопотання заявника про проведення слухання.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 12 грудня 2023 року й набуде статусу
остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
