Обставини справи
Справа стосувалася кримінального провадження, у якому пана Tadić (заявник) було визнано винним у спробі вплинути на Верховний Суд з метою ухвалення ним рішення на користь відомого політика, засудженого за воєнний злочин.
Заявник, Drago Tadić, громадянин Хорватії, який народився в 1961 році та проживав на час розгляду справи в Osijek (Хорватія).
У 2009 році відомого політика B. G. разом з кількома іншими особами було засуджено за воєнний злочин проти мирного населення. Цей вирок було оскаржено до Верховного суду. Верховний Суд залишив без змін засудження B. G., проте зменшив йому строк покарання до 8 років позбавлення волі.
Після розгляду Верховним судом справи Агентство розвідки й безпеки (Sigurnosnoobavještajna agencija) було поінформовано про те, що пан Tadić та деякі інші особи нібито мали намір вплинути на суддів Верховного Суду з метою зміни ними свого рішення, і почало операцію спостереження. Згодом, у липні 2010 року, Управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю (Ured za suzbijanje korupcije i organiziranog kriminaliteta) отримало дозвіл суду для прослуховування та таємного спостереження за паном Tadić та деякими іншими особами у зв’язку з цим. Під час розслідування B. H., Голова Верховного суду, підтвердив, що до нього звернувся пан Tadić та сказав, що йому відомо про рішення Верховного суду та можливість Служби моніторингу та вивчення судової практики Верховного суду (Služba evidencije, praćenja i proučavanja sudske prakse – далі «Служба діловодства») передати справу на розгляд колегії суду, яка потім може змінити своє рішення. Заявник також запропонував, щоб замість того, щоб доручити справу судовому раднику, який повинен був перевірити рішення колегії після того, як воно надійде до Служби діловодства, справу слід доручити конкретно судді Верховного Суду А.Р., який також працював у Службі діловодства. Зрозумівши, що заявник володіє конфіденційною інформацією, наступного ранку B. H. повідомив Генерального прокурора про свою розмову із заявником. За результатами розслідування пану Tadić та чотирьом ймовірним спільникам у 2011 році було пред’явлено обвинувачення.
Голова Верховного суду B. H. дав показання в судовому засіданні.
Пан Tadić стверджував, що не мав жодного відношення до передачі справи проти B. G. до Служби діловодства Верховного суду. Він хотів, аби допитали керівника Служби діловодства, проте в цьому Окружний суд міста Загреба відмовив.
Пана Tadić було визнано винним за пред’явленими обвинуваченнями та призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі. Обидві сторони
кримінального провадження оскаржили цей вирок. Пан Tadić скаржився, зокрема, на те, що його було засуджено виключно на підставі показань голови
Верховного суду B. H., який давав неправдиві показання, щоб приховати власні дії у справі щодо B. G.
Поки апеляції розглядалися, недільна газета Nedjeljni jutarnji опублікувала статтю під назвою «Як [Агентство розвідки й безпеки] виявило проникнення до Верховного суду» (Kako je SOA otkrila upad u Vrhovni sud). У статті містилися посилання на записи Агентства розвідки й безпеки, які не були частиною справи проти заявника і підкреслювалося, що в записаних розмовах з’являлися імена різних суддів та інших державних службовців, а також стверджувалося, що показання голови Верховного Суду у справі проти заявника суперечили змісту
оскаржуваних записів.
У лютому 2017 року Верховний Суд відхилив скарги. В обґрунтуванні не йшлося ані про статтю в Nedjeljni jutarnji, ані про записи, які не були частиною судового розгляду в першій інстанції. Верховний Суд заявив, що сумнів пана Tadić в достовірності показань B. H. зводився до спекуляції про його дії та цілі, які не були предметом цього судового розгляду. Що мало значення і не заперечувалося паном Tadić, так те, що саме він ініціював контакт із B. H.
Заявник подав дві конституційні скарги, зокрема щодо упередженості Верховного Суду, які Конституційний Суд визнав необґрунтованими.
Посилаючись на пункти 1 та 2 статті 6 Конвенції, заявник скаржився, що Верховний Суд, апеляційний суд у його справі, не був безстороннім, оскільки його Голова, ймовірно, зіграв певну роль у вчиненні кримінальних правопорушень, за які він постав перед судом, і давав показання в якості свідка обвинувачення. Він також скаржився, що публікація в ЗМІ за два місяці до прийняття Верховним Судом рішення у його справі щодо записів його телефонних розмов Агентством розвідки й безпеки була тиском на цей суд, аби той залишив його обвинувальний вирок в силі, і порушила презумпцію невинуватості.
Оцінка Суду
Пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно залучення Голови Верховного Суду до справи заявника
Прийнятність
ЄСПЛ постановив, що коли національне законодавство передбачає можливість усунути занепокоєння щодо неупередженості суду чи судді, можна було б очікувати, що заявник, який справді вірить, що з цього приводу існують обґрунтовані занепокоєння, висловить їх за першої можливості. Це, перш за все, дозволило б національним органам влади розглянути скарги заявника у відповідний час і забезпечити дотримання його чи її прав (див., наприклад, Miljević v. Croatia, № 68317/13, § 88, 25 червня 2020 року та цитовані в ній справи) (пункт 40 рішення).
ЄСПЛ зазначив, що в цій справі, коли заявник оскаржував неупередженість Верховного Суду в цілому через участь Голови цього суду у справі, і коли Верховний Суд є єдиним судом, який міг розглядати апеляції у справі заявника (див. пункт 31 цього рішення) – домагатися відводу всіх суддів Верховного Суду або передачі юрисдикції було неможливо (порівняйте Kolesnikova v. Russia, № 45202/14, § 55, 2 березня 2021 року) (пункт 41 рішення).
ЄСПЛ також зазначив, що у своїх апеляціях до Верховного Суду заявник висунув звинувачення проти Голови цього суду, а саме те, що його показання як свідка не заслуговували довіри та що він використав свою розмову із заявником, аби приховати власні дії (див. пункт 20 цього рішення). Після того, як Верховний Суд відхилив ці твердження (див. пункт 22 цього рішення), заявник поскаржився до Конституційного Суду з тим, що Верховний Суд не був об’єктивно неупередженим і нейтральним, оскільки Голова цього суду, який давав показання в якості свідка обвинувачення, був поставлений у становище, в якому йому довелося захищатися від публічно висловлених підозр у його причетності до кримінального правопорушення; отже, Верховний Суд побудував навколо себе «інституційний щит самозахисту» і відмовився належним чином проаналізувати показання свого Голови та практичну роботу своєї Служби діловодства (див. пункт 23 цього рішення).
Отже, заявник подав свою скаргу до Конституційного Суду. ЄСПЛ зазначив, що Конституційний Суд фактично розглянув її, хоча й не в межах питання про безсторонній суд (див. пункт 24 цього рішення) (пункт 43 рішення).
ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник надав національним органам влади можливість, яка в принципі має бути надана державам-учасницям згідно зі статтею 35 § 1 Конвенції, а саме усунути порушення (порівняйте Gäfgen v. Germany [GC], № 22978/05, §§ 144-46, ECHR 2010; Bjedov v. Croatia, № 42150/09, § 48, 29 травня 2012 року; та Tarbuk v. Croatia, № 31360/10, § 32, 11 грудня 2012 року) (пункт 44 рішення).
По суті
Відповідні принципи Конвенції щодо неупередженості судів були узагальнені у справі Morice v. France [GC], № 29369/10, §§ 73-78, ECHR 2015), та Denisov v. Ukraine [GC], № 76639/11, §§ 60-65, 25 вересня 2018 року (пункт 57 рішення).
У цій справі ЄСПЛ не вважав, що існувало будь-яке питання щодо суб’єктивної неупередженості. Тому він розглядав питання неупередженості суддів Верховного Суду в світлі об’єктивного критерію (див. згадане вище рішення у справі Denisov, §§ 61-63) (пункт 58 рішення).
Крім того, зазначивши, що поняття незалежності та об’єктивної неупередженості тісно пов’язані (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], № 55391/13 та 2 інших, § 150, 6 листопада 2018 року), ЄСПЛ розглянув ці два питання разом, оскільки вони стосувалися цієї справи (порівняйте Kleyn and Others v. the Netherlands [GC], № 39343/98 та 3 інших, § 192, ECHR 2003-VI; Salov v. Ukraine, № 65518/01, § 82, ECHR 2005-VIII (витяги); та Agrokompleks v. Ukraine, № 23465/03, § 128, 6 жовтня 2011 року) (пункт 59 рішення).
ЄСПЛ повторив, що у справах такого роду навіть зовнішній вигляд може мати певне значення – або, іншими словами, «правосуддя має не тільки здійснюватися, але й виглядати як таке, що здійснюється» (див. De Cubber v. Belgium, 26 жовтня 1984 року, § 26, Series A no. 86). На карту поставлено довіру, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості (див. Castillo Algar v. Spain, 28 жовтня 1998 року, § 45, Reports 1998-VIII, та Parlov- Tkalčić v. Croatia, № 24810/06, § 82, 22 грудня 2009 року) (пункт 60 рішення).
Однак, хоча зовнішній вигляд має певне значення, він сам по собі не є вирішальним. Часто потрібно дивитися за межі зовнішнього вигляду та зосереджуватися на реаліях ситуації (див. Parlov-Tkalčić, цит. в цій справі, §83). Таким чином, щоб встановити, чи були стверджувані побоювання заявника щодо упередженості об’єктивно виправданими, зовнішній вигляд варто було перевірити на об’єктивну реальність, яка за ним стояла; тобто, необхідно було визначити, чи існували, незалежно від особистої поведінки суддів, будь-які факти, які можна було встановити, як такі, що могли викликати сумніви в їхній неупередженості (див. Castillo Algar, цит. в цій справі, § 45) (пункт 61 рішення).
ЄСПЛ насамперед зазначив, що справа заявника у Верховному Суді стосувалася ймовірної злочинної спроби вплинути на процес ухвалення рішення самим Верховним Судом у резонансній справі, коли, за твердженнями заявника, Голова Верховного Суду сам відіграв певну роль, і у якій Голова Верховного Суду давав показання в якості свідка. Ситуація була делікатною і, на думку ЄСПЛ, на перший погляд, могла викликати певні занепокоєння щодо неупередженості та незалежності Верховного Суду як такого. Тому ЄСПЛ мав здійснити ретельний перегляд, й дослідити спосіб, в який Конституційний Суд розглянув це питання при розгляді конституційної скарги (пункт 62 рішення).
Починаючи з конкретного аргументу заявника щодо ваги, наданої показанням Голови Верховного Суду як свідка (див. пункт 49 цього рішення), ЄСПЛ зазначив, що його показання не були «єдиним» доказом, використаним для обґрунтування засудження заявника; вони також не були «вирішальними» в тому сенсі, що вони могли мати вирішальне значення для результату справи (порівняйте рішення у справі Breijer v. the Netherlands (ухв.), № 41596/13, § 34, 3 липня 2018 року; та спіставте Craxi v. Italy (№ 1),№ 34896/97, § 88, 5 грудня 2002 року) (пункт 63 рішення).
Той факт, що заявник звернувся до Голови Верховного Суду щодо справи проти B. G. був лише одним із ряду фактів, встановлених щодо заявника, які в цілому складали план групи осіб і низки дій, які вони вжили з метою впливу на Верховний Суд, аби той замінив своє початкове рішення на рішення, яке було
сприятливим для B. G. (пункт 63 рішення).
Обставини щодо заявника в основному були встановлені на основі записів таємного спостереження, автентичність яких заявник ніколи не заперечував, а
також на основі показань свідків, у тому числі показань колишнього
співобвинуваченого заявника, який визнав свою провину, які були визнані судом першої інстанції та Верховним Судом як достовірні в тих частинах, де відповідали іншим доказам (див. пункт 17 цього рішення) (пункт 65 рішення).
Крім того, ЄСПЛ зазначив, що заявник та його адвокат провели перехресний допит B. H. під час розгляду справи по суті (див. пункт 13 цього рішення), і що заявник висунув свої звинувачення проти B.H. вперше в апеляції на вирок суду першої інстанції (див. пункти 15 і 20 цього рішення) (пункт 66 рішення).
Щодо твердження, що B. H. брав участь у плані скасування рішення Верховного Суду на користь B. G., і що в такій ситуації Верховний Суд у справі заявника захищав свого Голову та власну доброчесність, і належним чином не зміг розглянути його справу (див. пункт 47 цього рішення), ЄСПЛ зазначив, що заявника вже було засуджено судом першої інстанції, неупередженість якого ніколи ним не заперечувалася (див. пункт 16 цього рішення). Верховний Суд, як суд апеляційної інстанції, детально розглянув аргументи заявника та навів детальне обґрунтування залишення в силі вироку суду першої інстанції (див. пункт 22 цього рішення). Суд першої інстанції, Верховний Суд і Конституційний Суд погодилися, що єдиним значущим фактором щодо контакту між заявником і Головою Верховного Суду було те, що вони говорили про апеляційне провадження щодо B. G., та про Службу діловодства Верховного Суду за ініціативою заявника, що не заперечувалося заявником та B. H. (див. пункти 16, 22 і 24 цього рішення) (пункт 67 рішення).
Щодо скарги на відсутність перевірки процедури, якої мала дотримуватись Служба діловодства під час передачі справи на розгляд колегії, а також заслуховування судді S. B. K. як свідка (див. пункт 50 цього рішення), ЄСПЛ зазначив, що Верховний Суд і Конституційний Суд погодилися, що Служба діловодства явно мала можливість передати справу на розгляд колегії, і
що потенційні показання S. B. K. були фактично спрямовані на встановлення дій
B. H. у справі щодо B.G., яка не була предметом розгляду та не стосувалася
встановлених щодо заявника обставин (див. пункти 22 і 24 цього рішення).
У зв’язку з цим ЄСПЛ повторив, що стаття 6 § 1 Конвенції не надає жодного
права на переслідування або засудження третьої особи за кримінальне
правопорушення (див. Perez v. France [GC], № 47287/99, § 70, ECHR 2004 I) (пункт
68 рішення).
Крім того, ЄСПЛ не виявив жодних проблем у тому, як Верховний Суд залишив без змін покарання, призначене заявникові судом першої інстанції (див. пункти 22 і 51 цього рішення) (пункт 69 рішення).
Переходячи до частини скарги заявника, яка стосувалася нібито ієрархічних відносин між суддями Верховного Суду та їхнім Головою (див. пункт 48 цього рішення), і повторюючи, що поняття незалежності та об’єктивної неупередженості тісно пов’язані (див. пункт 59 цього рішення; див. також Bochan v. Ukraine,№ 7577/02, § 68, 3 травня 2007 року), ЄСПЛ залишилося розглянути питання, чи були судді Верховного Суду, які вирішували апеляції у справі заявника, достатньо незалежними від Голови цього суду та вільними від будь- якого неналежного впливу з його боку (див. Parlov-Tkalčić, згадане вище, § 87)
(пункт 70 рішення).
У зв’язку з цим ЄСПЛ повторив, що незалежність судової влади вимагає, щоб окремі судді були вільні не лише від неналежного впливу ззовні судової системи, але й від впливу, який здійснюється всередині. Ця внутрішня незалежність суддів вимагає, щоб вони були вільні від вказівок або тиску з боку колег-суддів або тих, хто має адміністративні повноваження в суді, наприклад, голова цього суду або голова палати цього суду (див. Daktaras v. Lithuania, № 42095/98, § 36, ECHR 2000-X; Moiseyev v. Russia, № 62936/00, § 182, 9 жовтня 2008 року; та Khrykin v. Russia, № 33186/08, § 29, 19 квітня 2011 року). Відсутність достатніх гарантій, що забезпечують незалежність суддів у судовій системі та, зокрема, по відношенню до їхніх вищестоящих суддів, може призвести до висновку ЄСПЛ про об’єктивну виправданість сумнівів заявника в незалежності та неупередженості суду (див. вищезгадані справи Parlov-Tkalčić, § 86, та Agrokompleks, § 137) (пункт 71 рішення).
ЄСПЛ зазначив, що в той час існували спеціальні правила, які регулювали розподіл справ між суддями Верховного Суду (див. пункти 33 і 35 цього рішення). Це означає, що справи не розподілялися Головою Верховного Суду на власний розсуд (порівняйте Parlov-Tkalčić, згадане вище, § 89), і немає нічого, що вказувало на те, що B. H. обирав доповідача або членів апеляційної колегії у справі заявника (на противагу згаданій вище справі Daktaras, де голова палати у кримінальних справах Верховного Суду обирав суддю-доповідача та членів колегії). Також немає жодних доказів того, що Голова Верховного Суду перерозподілив справу заявника (на відміну від Moiseyev, цитованого вище) (пункт 72 рішення).
ЄСПЛ також зазначив, що Голова Верховного Суду не був уповноважений давати доповідачам або членам колегії вказівки щодо того, як вирішити справу, і немає жодних ознак того, що B. H. зробив це у справі заявника (порівняйте Agrokompleks, згадане вище, § 138) (пункт 73 рішення).
Далі ЄСПЛ перевірив, чи існували будь-які інші елементи у відносинах між суддями Верховного Суду, які вирішували справу заявника в апеляційному порядку, та Головою Верховного Суду, що могли б обмежити внутрішню незалежність цих суддів. Загалом питання полягало в тому, чи був здатен Голова Верховного Суду за своїми повноваженнями відповідно до законодавства Хорватії створити прихований тиск, що призвело б до підпорядкування суддів Верховного Суду своєму Голові або, принаймні, змусило окремих суддів неохоче заперечувати бажанням їхнього Голови, тобто чинити «охолоджуючий» вплив на внутрішню незалежність суддів (див. згадане вище рішення у справі Parlov-Tkalčić, § 91) (пункт 74 рішення).
У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що відповідно до законодавства Хорватії судді Верховного Суду призначаються та звільняються Національною радою правосуддя, автономним і незалежним органом, який забезпечує автономність і незалежність судової влади в Хорватії (див. пункти 29 і 30 цього рішення). Повноваження здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів Верховного Суду та виправдовувати чи застосовувати покарання також належать виключно Національній раді правосуддя. Хоча Голова Верховного Суду мав повноваження тимчасово відсторонити суддю Верховного Суду, він міг зробити це лише у трьох випадках, передбачених законом (там само) (пункт 75
рішення).
ЄСПЛ також зазначив, що судді Верховного Суду в Хорватії не підлягають атестації (порівняйте, mutatis mutandis, Ramos Nunes de Carvalho e Sá, цит. в цій справі, § 163) (пункт 76 рішення).
Справді, як Голові Верховного Суду, судді В. Н. було доручено встановлювати річний графік роботи, в якому визначалися посади заступника Голови Верховного Суду, голів палат (presidents of departments) та їх заступників, голів і членів колегій. Однак він не мав повноважень встановлювати річний графік роботи на власний розсуд, а діяв на основі пропозиції голів палат і висновку загальних зборів Верховного Суду, і, у випадку призначення голови палати – попередньої думки суддів цієї палати (див. пункт 34 цього рішення) (пункт 77 рішення).
З цього слідувало, що стосовно просування по службі та дисципліни, тобто сфер, які потенційно можуть мати найбільш суттєвий вплив на внутрішню незалежність суддів (див. згадане вище рішення у справі Parlov-Tkalčić, § 93), повноваження Голови Верховного Суду були досить обмеженими (пункт 78
рішення).
Відповідно, беручи до уваги всі конкретні обставини справи та гарантії, спрямовані на захист суддів Верховного Суду від неналежного внутрішнього
втручання, ЄСПЛ був переконаний, що судді Верховного Суду, які розглядали
справу заявника в апеляційному порядку, були достатньо незалежними від Голови цього суду. Побоювання заявника щодо відсутності їхньої неупередженості через їхнє нібито підлегле становище відносно свого Голови не можна вважати об’єктивно виправданими (пункт 79 рішення).
Відповідно, не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в частині вимоги безстороннього суду через участь Голови Верховного Суду у справі заявника (пункт 80 рішення).
Щодо стверджуваного порушення пунктів 1 та 2 статті 6 Конвенції через публікацію в ЗМІ записів Агентства розвідки та безпеки (the Security Intelligence Agency)
Прийнятність
ЄСПЛ зазначив, що у справах щодо негативного розголосу в пресі його оцінка зосереджена на впливі медіа кампанії на справедливість судового розгляду; питання про те, чи були оскаржувані публікації пов’язані з органами влади чи були повідомлені ними, є лише одним із факторів, які беруться до уваги (див. Abdulla Ali v. the United Kingdom, № 30971/12, § 90, 30 червня 2015 року, та Paulikas v. Lithuania, № 57435/09, § 59, 24 січня 2017 року) (пункт 88 рішення).
ЄСПЛ зауважив, що у своїй конституційній скарзі заявник скаржився на те, що публікація в ЗМІ записів Агентства розвідки та безпеки порушила його право на справедливий суд (див. пункт 23 цього рішення). При цьому він посилався на рішення у справі Natsvlishvili and Togonidze v. Georgia (№ 9043/05, § 105, ECHR 2014 (витяги)), де ЄСПЛ підтвердив, що жорстока (ворожа) медійна кампанія
може негативно вплинути на справедливість судового розгляду та мати
наслідком відповідальність держави – як з точки зору неупередженості суду
відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, так і щодо презумпції невинуватості,
втіленої в статті 6 § 2 Конвенції.
ЄСПЛ зазначив, що Конституційний Суд розглянув скаргу заявника по суті,
постановивши, що публікація записів у ЗМІ не порушила його права на справедливий судовий розгляд (див. пункт 24 цього рішення; порівняйте згадане вище рішення у справі Paulikas, § 40) (пункт 91 рішення).
Відповідно, заявник надав національним органам влади можливість, яка в принципі має бути надана державам-учасницям згідно зі статтею 35 § 1 Конвенції, виправити стверджувані порушення (порівняйте Lelas v. Croatia, № 55555/08, §§ 45 та 47-52, 20 травня 2010 року, та Žaja v. Croatia, № 37462/09, § 71, 4 жовтня 2016 року) (пункт 92 рішення).
По суті
Загальні принципи
ЄСПЛ повторив, що в певних ситуаціях жорстока (ворожа) медійна кампанія може негативно вплинути на справедливість судового розгляду та мати наслідком відповідальність держави. Це стосується як неупередженості судів згідно зі статтею 6 § 1 Конвенції, так і презумпції невинуватості, втіленої в статті 6 § 2 Конвенції (див. Paulikas, згадане вище, § 57). Водночас, ЄСПЛ зазначив, що висвітлення поточних подій у пресі є реалізацією свободи вираження поглядів, гарантованої статтею 10 Конвенції. Якщо навколо судового розгляду розгортається жорстока (ворожа) медіа-кампанія, вирішальним є не суб’єктивне побоювання підозрюваного щодо відсутності неупередженості, яка вимагається від судів першої інстанції, хоч би це було зрозуміло, а те, чи, враховуючи конкретні обставини справи, його або її побоювання можна вважати об’єктивно виправданими (див. рішення у справі Butkevičius v. Lithuania (ухв.), № 48297/99, 28 листопада 2000 року, та G.C.P. v. Romania, № 20899/03, § 46, 20 грудня 2011) (пункт 102 рішення).
ЄСПЛ також повторив, що справедливий суд все ще може бути проведений після інтенсивного негативного розголосу. У демократичному суспільстві резонансні кримінальні справи неминуче притягнуть коментарі ЗМІ; однак це не може означати, що будь-які коментарі ЗМІ неминуче завдадуть шкоди праву обвинуваченого на справедливий судовий розгляд. Підхід ЄСПЛ полягав у тому, щоб перевірити, чи існують достатні гарантії для забезпечення справедливості провадження в цілому. Вимагаються переконливі докази об’єктивної виправданості занепокоєнь в неупередженості суддів, перш ніж можна буде виявити будь-яке порушення статті 6 § 1 (див. Craxi, цит. в цій справі, §§ 99 та 103, й Mustafa (Abu Hamza) v. the United Kingdom (ухв.), № 31411/07, § 39, 18 січня 2011 року та наведені в ньому справи) (пункт 103 рішення).
ЄСПЛ раніше визначав деякі фактори, що мають відношення до його оцінки впливу медійної кампанії на справедливість судового розгляду. Такі фактори включають час, який минув між медіа-кампанією та початком судового розгляду (і, зокрема, визначенням складу суду); чи були оскаржувані публікації пов’язані з органами влади чи були здійснені ними; і чи вплинули публікації на суддів, а відтак, вплинули на результат розгляду справи (див. Sutyagin v. Russia (ухв.), № 30024/02, and Beggs v. the United Kingdom (ухв.), № 15499/10, § 124, 16 жовтня 2012 року). Крім того, національні суди, які повністю складаються з професійних суддів, як правило, володіють, на відміну від присяжних, відповідним досвідом і підготовкою, що дозволяє їм протистояти будь-якому зовнішньому впливу (див. Craxi, цит. в цій справі, § 104, та Mircea v. Romania, № 41250/02, § 75, 29 березня 2007 року) (пункт 104 рішення).
ЄСПЛ зазначив, що оскаржувані записи телефонних розмов заявника були зроблені Агентством розвідки та безпеки до початку розслідування щодо заявника, і що, як це не заперечував заявник, вони не були використані як доказ у кримінальному провадженні, й не були частиною матеріалів справи щодо заявника (див. пункт 7 цього рішення) (пункт 105 рішення).
ЄСПЛ також зазначив, що ці записи та їх стенограми були опубліковані в ЗМІ в грудні 2016 року, а засідання суддів апеляційної колегії у справі заявника відбулося в лютому 2017 року – лише через вісім тижнів (див. пункти 21 і 22 цього рішення) (пункт 106 рішення).
ЄСПЛ також зауважив, що опубліковані записи та їх стенограми стосувалися телефонних розмов заявника з його колишнім співобвинуваченим та іншими особами щодо плану скасування рішення Верховного Суду на користь B. G. Відповідно, хоча вищезазначена газетна стаття лише окреслювала обвинувачення щодо заявника, підкреслюючи той факт, що його засудження в першій інстанції ще не було остаточним, вона все ж могла вплинути на сприйняття громадськістю вини заявника (порівняйте Paulikas, цитоване в цій
справі, § 61) (пункт 107 рішення).
Крім того, беручи до уваги той факт, що записи, зроблені Агентством безпеки та розвідки, мали залишатися таємницею та не передаватися стороннім особам (див. пункт 32 цього рішення), ЄСПЛ погодився із заявником, що вони не могли бути опубліковані в ЗМІ, якби не були розголошені державним агентом, який мав до них доступ (пункт 108 рішення).
У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що кримінальна скарга, подана заявником у грудні 2019 року проти невстановлених співробітників Агентства розвідки та безпеки й Державної прокуратури, все ще перебувала на розгляді національних органів влади станом на час розгляду справи ЄСПЛ (див. пункт 27 цього рішення) (пункт 109 рішення).
Однак важливо підкреслити, що той факт, що органи влади були джерелом упередженої інформації, має відношення до питання неупередженості суду лише в тій мірі, в якій матеріал може розглядатися читачами як більш авторитетний у світлі його джерела (див. Abdulla Ali, згадане вище, § 90). Проте авторитетний
характер опублікованого матеріалу сам по собі навряд чи призведе до висновку
про неможливість справедливого розгляду безстороннім судом. Зокрема, твердження про те, що будь-яке розголошення владою матеріалів, що завдають
шкоди, було навмисним і мало на меті підірвати справедливість судового розгляду, не мають відношення до оцінки впливу розголошення на безсторонність суду (там само) (пункт 110 рішення).
У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що заявника у 2013 році вже було засуджено судом першої інстанції на основі записів таємного спостереження, зроблених на запит Управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю, законність і автентичність яких заявник ніколи не заперечував, а також на основі показань свідків, у тому числі колишніх співобвинувачених заявника, які визнали свою вину, і які були визнані достовірними в тих частинах, де узгоджувалися з іншими доказами (див. пункти 16-19 цього рішення) (пункт 111 рішення).
Крім того, ЄСПЛ зазначив, що стаття ЗМІ, про яку йшла мова, була зосереджена на особах із судової системи та політиках, чиї імена фігурували в записах Агентства розвідки та безпеки, і зокрема на Голові Верховного Суду B. H. (див. пункт 21 цього рішення). ЄСПЛ уже встановив, що обставини щодо стверджуваної участі B. H. у справі щодо B. G. не вплинули на неупередженість суддів Верховного Суду у справі заявника (див. пункт 80 цього рішення) (пункт 112 рішення).
ЄСПЛ також зазначив, що заявник ніколи не заперечував автентичність (достовірність) опублікованих записів Агентства безпеки та розвідки або їх розшифровок, а також не стверджував, що вони будь-яким чином були відредаговані чи змінені перед публікацією в ЗМІ (Batiashvili v. Georgia, № 8284/07, §§ 87-97, 10 жовтня 2019 року) (пункт 113 рішення).
Крім того, ЄСПЛ зазначив, що Верховний Суд розглядав справу щодо заявника колегією, яка складалася з висококваліфікованих професійних суддів, навчених (підготовлених) ігнорувати будь-які пропозиції поза судовим розглядом (див. пункти 30 і 31 цього рішення; порівняйте Craxi, § 104, і Paulikas, § 62, обидва цитовані в цій справі). Ці судді жодним чином не посилалися на оскаржувану статтю в ЗМІ чи на записи Агентства безпеки та розвідки, і ніщо в матеріалах не свідчило про те, що вони вплинули на їхню оцінку справи заявника. Вони залишили в силі засудження заявника суворо на основі доказів, що містилися в матеріалах справи, встановивши, що суд першої інстанції правильно встановив усі відповідні факти та правильно застосував закон (пункт 114 рішення).
З цього слідувало, що, незважаючи на короткий період часу, який минув між публікацією ЗМІ записів Агентства безпеки та розвідки та засіданням апеляційної колегії у справі заявника, немає жодних доказів того, що судді Верховного Суду, які розглядали скарги у справі заявника, перебували під їхнім впливом (пункт 115 рішення).
Викладених вище міркувань достатньо для висновку ЄСПЛ про те, що стаття в ЗМІ та опубліковані записи Агентства безпеки та розвідки не порушили права заявника на справедливий судовий розгляд або презумпцію невинуватості згідно зі статтею 6 §§ 1 і 2 Конвенції (пункт 116 рішення).
Висновок
Відсутність порушення пунктів 1 та 2 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 28 листопада 2023 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
