Новини

Ключові рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за 2023 рік від судді Бориса Гулька

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду сформулював низку правових позицій, які матимуть вплив на подальшу практику правозастосування.

Про це повідомляє Судова влада.

Серед них варто звернути увагу на правові висновки щодо правомірного та неправомірного поширення (розміщення) фото в соціальній мережі в інтернеті, обґрунтованості та вмотивованості рішення про відмову в реєстрації авторського права на твір, повернення земельної ділянки історико-культурного значення фонду державі та щодо можливості ініціювання розірвання спадкового договору спадкоємцями відчужувача. Також, проаналізувавши положення ч. 2 ст. 199 СК України, ОП КЦС ВС зробила висновок стосовно відсутності законодавчої можливості зупинення нарахування аліментів, переривання сплати аліментів і звільнення від сплати аліментів у певні періоди.

Крім того, у 2023 році КЦС ВС дослідив питання щодо виникнення солідарного зобов’язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів.

Заслуговує на увагу й активізація законотворчості в контексті адаптації судочинства до вимог воєнного стану. Так, із набранням чинності Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» відбулися зміни в регулюванні трудових відносин за участю працівників, призваних на військову службу.

Поряд із цим КЦС ВС акцентував, що захист інтересів дитини має перебувати в одній площині з такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров’я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками – запорука становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки, зростаючи, дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.

У постановах КЦС ВС знайшли вирішення і питання процесуального права, зокрема, щодо неможливості зупинення провадження у справі через перебування позивача у складі Збройних Сил України, якщо він наполягає на продовженні розгляду справи.

І. Правові позиції щодо розгляду спорів про захист честі, гідності та ділової репутації

Щодо правомірного та неправомірного поширення (розміщення) фото в соціальній мережі в інтернеті

У справі № 214/11028/21 позивачі звернулися до суду з позовом про визнання неправомірним використання відповідачкою належних їм фотозображень, які вона розмістила в інтернеті на сторінці в соціальній мережі Facebook під публікацією посту, і таким, що призвело до розголошення персональних даних третім особам, зобов’язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд дійшов висновку, що поширення (розміщення) фото в соціальній мережі в інтернеті без обмеження кола користувачів, які можуть переглядати це фото, є публічним показом фото, що здійснює ця особа самостійно. Тож використання таких фото правомірне, адже попереднє їх поширення (розміщення) в соціальній мережі було публічним і здійснене за згодою особи, яка своїми діями зробила таку інформацію відкритою. У разі якщо вона відкрила фото лише для певного кола користувачів, то публічного поширення таких фото не було, а отже їх використання без згоди особи є неправомірним.

Водночас Верховний Суд наголосив на тому, що хоча в опублікованій відповідачкою інформації і є елементи провокативного характеру, її не можна витлумачити як таку, що містить фактичні дані, оскільки ця інформація є оцінкою дій і не містить стверджень про порушення законодавства чи моральних принципів, а лише дає можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб’єктивними переконаннями.

Постанова КЦС ВС від 19 липня 2023 року у справі № 214/11028/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112433950.

ІІ. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із питань захисту прав інтелектуальної власності

Щодо обґрунтованості та вмотивованості рішення про відмову в реєстрації авторського права на твір

У справі № 757/519/20-ц позивач, звертаючись до суду, просив визнати незаконними і скасувати рішення про відмову в реєстрації авторського права та зобов’язати відповідача вчинити певні дії.

Апеляційний суд у цій справі встановив, що підставою для відмови в реєстрації заявок відповідач зазначив їх невідповідність вимогам ч. 1 ст. 433 ЦК України та ч. 1 ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права», в яких наведено перелік (який не є вичерпним) об’єктів авторського права, що вважаються творами.

При цьому в поданих заявках про реєстрацію авторського права, а саме в п. 3, заявник вказав, до якого об’єкта авторського права належить твір.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач, відмовляючи в реєстрації авторського права на твір без конкретизації, в чому саме полягають мотиви відмови, зокрема без посилання на невідповідність поданих заявок конкретним вимогам розд. II та/або розд. III Порядку державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1756, прийняв рішення, які не можна вважати належним чином обґрунтованими та вмотивованими.

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, оскільки рішення про відмову в реєстрації авторського права на твір має бути обґрунтованим і вмотивованим, містити конкретні підстави для відмови, а також переконливі та зрозумілі для заявника мотиви ухвалення такого рішення.

Постанова КЦС ВС від 6 вересня 2023 року у справі № 757/519/20-ц: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113324529.

ІІІ. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із земельних правовідносин

Щодо повернення земельної ділянки історико-культурного фонду, на якій розташована пам’ятка археології, державі

У справі № 748/1335/20 суд установив, що передача у власність особі земельної ділянки відбулася за рахунок земель державної власності історико-культурного призначення без погодження із спеціально уповноваженим органом у сфері охорони культурної спадщини, що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує інтереси держави, оскільки спірна земельна ділянка розміщена в межах пам’ятки культурної спадщини місцевого значення.

Верховний Суд дійшов висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам’ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже й нового володільця. Тож зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам’ятка археології, слід розглядати як не пов’язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, що узгоджується з п. «г» ч. 4 ст. 84 ЗК України, частинами 1, 2, 6 ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини». У такому разі позовну вимогу про те, щоб зобов’язати повернути земельну ділянку, слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Власник земельної ділянки, на якій розташовані пам’ятки археології, може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема вимагаючи повернути таку ділянку.

Землі історико-культурного значення, на яких розташовані пам’ятки археології, віднесено до категорії особливо цінних земель, а тому повернення земельної ділянки історико-культурного фонду державі, на думку колегії суддів, слід розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Постанова КЦС ВС від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111125335.

ІV. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із трудових правовідносин

Щодо нарахування та виплати середнього заробітку особі на період її призову, призначення і зарахування до списків особового складу територіального центру комплектування та соціальної підтримки

У справі № 753/12209/22 позивач зазначав, що у зв’язку зі скасуванням на підставі Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (Закон № 2352-IX) права мобілізованих працівників на отримання середнього заробітку за своїм місцем роботи, що передбачалося ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент увільнення від роботи у зв’язку з призовом), порушені гарантовані йому Конституцією України права на оплату праці, недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та такого елемента конституційного принципу верховенства права, як правова визначеність, правова передбачуваність і правомірні очікування. Вважав, що до правовідносин, які склалися між ним та відповідачем у частині збереження за ним середнього заробітку на період його увільнення від роботи у зв’язку з призовом, мала застосовуватися ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року.

Верховний Суд зазначив, що з набранням чинності Законом № 2352-IX відбулися зміни в регулюванні трудових відносин за участю працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом. Тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов’язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи й посади.

Отже, обов’язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набрання чинності Законом № 2352-IX (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правових підстав для збереження середнього заробітку за таким працівником немає.

Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов’язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовців за місцем проходження служби.

З огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX немає правових підстав для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.

Постанова КЦС ВС від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111906818.

V. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із сімейних правовідносин

Щодо відсутності законодавчої можливості зупинення нарахування аліментів, переривання сплати аліментів, а також звільнення від сплати аліментів у певні періоди

У справі № 752/20152/16-ц ОП КЦС ВС, проаналізувавши положення ч. 2 ст. 199 СК України, дійшла висновку, що законодавець не передбачив такої можливості, як зупинення нарахування аліментів, переривання сплати аліментів у певні періоди, зокрема коли повнолітня дитина безпосередньо не бере участі в освітньому процесі, а також звільнення платника аліментів від сплати аліментів на утримання повнолітньої дитини у зв’язку з продовженням нею навчання в період канікул, переходу на навчання на інший освітній рівень або до іншого навчального закладу, зокрема вступу до магістратури. Правило ч. 2 ст. 199 СК України передбачає припинення права повнолітньої дитини на утримання виключно в разі припинення нею навчання, тобто закінчення навчання або відрахування з навчання в навчальному закладі. Законодавець не передбачив винятку з правила ч. 1 ст. 199 СК України, яка, зокрема, не містить застереження про те, що канікулярний період, період вступу до вищого навчального закладу для здобуття вищого рівня освіти не входять до періоду нарахування та сплати аліментів одним із батьків на користь повнолітньої дитини.

Також потрібно мати на увазі, що ст. 199 СК України не враховує змін у системі освіти в Україні, які відбулися після ухвалення цього Кодексу. Станом на момент виникнення спірних правовідносин в Україні діє новий Закон України «Про вищу освіту» (№ 1556-VII), прийнятий Верховною Радою України 1 липня 2014 року, у редакції Закону України від 17 червня 2020 року № 720-IX.

СК України, що установив обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання, був ухвалений 10 січня 2002 року й набрав чинності 1 січня 2004 року.

На момент прийняття СК України був чинним Закон Української РСР від 23 травня 1991 року «Про освіту», системне та логічне тлумачення правових норм якого дає підстави для висновку, що законодавець станом на 10 січня 2002 року розглядав навчання на магістерському рівні як продовження освіти за спеціальністю з метою здобуття повної вищої освіти на основі бакалаврського рівня (який на той час не вважався повною вищою освітою і надавався тільки закладам І–ІІІ рівня акредитації).

Постанова ОП КЦС ВС від 10 квітня 2023 року у справі № 752/20152/16-ц: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110749212.

VІ. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із спадкових правовідносин

Щодо можливості ініціювання розірвання спадкового договору спадкоємцями відчужувача

У справі № 591/1419/20 спадкоємиця за правом представлення, звертаючись до суду з позовом про розірвання та визнання таким, що не підлягає виконанню, спадкового договору, скасування державної реєстрації заборони на відчуження квартири, зазначала, що її бабуся (відчужувач) уклала з набувачем нотаріально посвідчений спадковий договір, за умовами якого в разі смерті відчужувача набувач зобов’язаний здійснити його поховання, відзначити роковини поховання, у разі невиконання набувачем розпоряджень відчужувача на його вимогу цей договір може бути розірваний у судовому порядку. Поховання бабусі здійснила мати позивачки.

Згідно зі ст. 1308 ЦК України спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача в разі невиконання набувачем його розпоряджень. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача в разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

ОП КЦС ВС, врахувавши, що у спірних правовідносинах з вимогою про розірвання спадкового договору звернулася не сторона спадкового договору, а спадкоємець відчужувача, зробила такі правові висновки.

Спадковий договір є нерозривно пов’язаним із його сторонами. ЦК України надає останнім право заявляти в суді вимоги про дострокове розірвання договору, тобто ініціювати розірвання спадкового договору в суді можуть лише відчужувач або набувач.

Відчужувач має право заявляти позов про розірвання спадкового договору, якщо набувач не виконує чи виконує неналежним чином покладені на нього обов’язки щодо здійснення дій майнового або немайнового характеру.

За змістом цього правила інші особи, у тому числі спадкоємці відчужувача, не можуть пред’являти вимоги про розірвання спадкового договору.

У разі якщо витрати, пов’язані з неналежним виконанням обов’язків набувачем, понесли інші особи, зокрема спадкоємці (наприклад, поховання відчужувача), то у спадкоємців виникає право вимагати стягнення понесених витрат від набувача в порядку, визначеному гл. 83 ЦК України («Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави»).

Постанова ОП КЦС ВС від 10 квітня 2023 року у справі № 591/1419/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110453005.

VIІ. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із питань визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави

Щодо виникнення солідарного зобов’язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів

У справі № 991/2396/22 за позовом держави в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора про визнання необґрунтованими активів у вигляді житлового будинку й земельної ділянки та стягнення в дохід держави грошових коштів судами встановлено зв’язок активів з відповідачами. Також встановлено, що відповідачі не надавали коштів у позику за договором, що став підставою для набуття активів у власність, тобто при набутті активів відповідачі не використали законних доходів. Тому обґрунтованими є висновки судів, що різниця між вартістю активів і законними доходами не може бути застосована.

Встановивши, що спірні активи вибули з володіння відповідачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що на них покладається обов’язок сплатити їх вартість.

Водночас Верховний Суд зазначив, що суди не звернули уваги на те, що законом не встановлено випадків виникнення солідарного зобов’язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів і зробили помилкові висновки про солідарне стягнення з відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів. Верховний Суд змінив резолютивну частину рішення суду першої інстанції, яке в цій частині залишене без змін апеляційним судом, вказавши про стягнення з відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів у частках.

Постанова КЦС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 991/2396/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114020811.

VІІІ. Правові позиції щодо розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС

Щодо проведення виконавчих дій з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача та виконання рішення суду про контакт батька з дитиною

У справі № 1309/9120/12 заявник, звертаючись до суду, просив визнати неправомірною бездіяльність Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо примусового виконання судового рішення про участь батька у вихованні малолітньої дочки та спілкуванні з нею і відсутність виконання рішення про побачення з дитиною згідно з рішенням ЄСПЛ у справі № 12962/19 «Вихованок проти України» від 7 жовтня 2021 року; зобов’язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції невідкладно вчинити дії щодо розроблення комплексної стратегії примусового виконання зазначених рішень та цільової підтримки дитини, яка, вочевидь, проявляє ознаки відчуження одного з батьків.

Суди при розгляді скарги встановили, а учасники виконавчого провадження не заперечували, що для проведення виконавчих дій з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача органи державної влади (в тому числі й Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції) не ініціювали механізми заохочення співпраці батьків, а також не вжили заходів щодо розроблення комплексної стратегії виконання судового рішення, зокрема для цільової підтримки дитини, яка, вочевидь, проявляла ознаки відчуження одного з батьків.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.

Частиною 1 ст. 13 цього Закону передбачено, що заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді.

Згідно з пунктами 4.14 та 4.15 Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 23 червня 2011 року № 1707/5, міжрегіональне управління відповідно до покладених на нього завдань: організовує через структурний підрозділ, що забезпечує реалізацію повноважень у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України; контролює через структурний підрозділ, що забезпечує реалізацію повноважень у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), здійснення примусового виконання рішень у випадках, передбачених законом, відповідним відділом примусового виконання рішень та відділами державної виконавчої служби міжрегіонального управління.

Верховний Суд зазначив, що оскільки для проведення виконавчих дій з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача і виконання рішення суду про контакт батька з дитиною Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції активно не долучалося, доречних програм не здійснювало, інших релевантних заходів не вживало, то вимоги заявника в частині зобов’язання Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції вчинити дії щодо розроблення комплексної стратегії примусового виконання судового рішення у справі № 1309/9120/12 про контакт дитини з батьком є обґрунтованими й підлягають задоволенню.

Постанова КЦС ВС від 8 березня 2023 року у справі № 1309/9120/12: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109547255.

ІХ. Правові позиції з процесуальних питань

Щодо неможливості зупинення провадження у справі через перебування позивача у складі Збройних Сил України, якщо він наполягає на продовженні розгляду справи

У справі № 174/760/21 про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди ухвалою апеляційного суду клопотання відповідача про зупинення апеляційного провадження задоволено. Провадження в цивільній справі зупинено на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позивач згідно з Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» був призваний на військову службу у зв’язку із загальною мобілізацією та направлений до військової частини. Оскільки зупинення провадження у справі, зокрема, в разі перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, є обов’язком суду, колегія суддів дійшла висновку, що клопотання про зупинення провадження у справі підлягає задоволенню.

КЦС ВС вказав, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).

До основних засад судочинства ч. 3 ст. 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.

Приписи п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України мають на меті захист процесуальних прав учасника цивільного процесу, який перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан.

Провадження у справі підлягає зупиненню лише в разі наявності обставин, які перешкоджають її розгляду. Апеляційний суд не звернув належної уваги на те, що позивач, присутній у судовому засіданні в залі суду, та його представник заперечували проти зупинення провадження у справі. У касаційній скарзі позивач також наполягав на розгляді апеляційним судом справи за його позовом про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.

Призваний на військову службу позивач брав активну участь у розгляді справи, наполягав на завершенні її апеляційного перегляду. Дії відповідача, який наполягав на зупиненні провадження у справі з апеляційного перегляду рішення, ухваленого не на його користь, з посиланням на обставини, з ним не пов’язані, не відповідають принципу добросовісності. За таких обставин інститут зупинення провадження у справі не може бути застосований у цій справі на шкоду інтересам позивача, меті цього інституту та принципам цивільного судочинства.

Постанова КЦС ВС від 15 серпня 2023 року у справі № 174/760/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112896497.

Щодо учасників цивільного процесу, яких суд може звільнити від сплати судового збору

У справі № 225/2213/20 приватний виконавець зазначала, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив її клопотання про звільнення від сплати судового збору, не врахував відсутність у неї доходу, на підтвердження чого надала відповідні докази, зокрема податкову декларацію. При цьому з 24 лютого 2022 року в Україні введено правовий режим воєнного стану. Вона вважала, що за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору на позивача не поширюється обов’язок сплачувати судовий збір. Приватний виконавець з огляду на положення ст. 2 Закону України «Про судовий збір» не повинен сплачувати судовий збір, оскільки не є фізичною чи юридичною особою, яка звертається до суду за захистом своїх прав та інтересів. При цьому вказаним Законом не передбачено сплату судового збору за звернення приватного виконавця до суду з відповідним поданням.

Частинами 1, 2 ст. 8 вказаного Закону встановлено чіткий і вичерпний перелік умов, а також суб’єктних та предметних критеріїв, за наявності яких, з огляду на майновий стан сторони, суд може, зокрема, звільнити від сплати судового збору.

Зазначеною нормою прямо передбачено право суду, зокрема, звільнити від сплати судового збору саме позивача – члена малозабезпеченої чи багатодітної сім’ї, а заявник (скаржник) не є позивачем у справі. Тобто за наявності певних умов суд може звільнити від сплати судового збору саме сторону у справі.

Постанова КЦС ВС від 6 листопада 2023 року у справі № 225/2213/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114848830.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *