Обставини справи
15 березня 2008 року на об’єкті Gërdec з демонтажу списаного та застарілого озброєння, техніки та обладнання збройних сил в однойменному населеному пункті стався потужний вибух. 26 людей загинули і близько 300 отримали важкі або легкі тілесні ушкодження. Семирічний син заявників за заявами № 3543/09 та № 12720/14 помер, а решта заявників отримали небезпечні для життя поранення. Були розпочаті кримінальне, адміністративне та цивільне провадження. Заявники скаржилися на те, що держава не змогла захистити їхнє право на життя чи їхніх найближчих родичів, і що кримінальне розслідування цього інциденту не було ефективним.
Оцінка Суду
Стаття 2 Конвенції
Процесуальний аспект
(a) Чи було розслідування належним
Офіційне кримінальне розслідування було розпочато органами прокуратури того ж дня, коли стався інцидент. Органи влади також звернулися за допомогою до головного федерального підрозділу США з розслідування інцидентів із вибуховими речовинами та щодо забезпечення дотримання законів і положень у зв’язку з цим (Міжнародна група реагування (IRT) Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї та вибухових речовин (ATF)), яка мала національні та міжнародні слідчі повноваження, таким чином забезпечуючи необхідну експертизу. Прокурор та ATF-IRT провели обшук на місці максимально швидко, допитали свідків, у тому числі заявників, а також вивчили відеозаписи та фотографії установи (об’єкта), зроблені до інциденту.
Під час розслідування було проведено три експертизи: одну прокурором, одну ATF-IRT і одну військовими експертами. За їх результатами було складено три звіти, у яких встановлено найбільш ймовірну причину вибуху, та вказано на декілька помилок у створенні та експлуатації об’єкта Gërdec, а також на відсутність належних заходів безпеки. Загалом вони дійшли висновку, що вибір населеного пункту Gërdec, як місця розташування об’єкта для списання зброї, було зроблено з порушенням закону та державних постанов; процедури, які проводилися на об’єкті, були небезпечними, та не відповідали звичайним робочим стандартам на робочих місцях, де використовувалися вибухові речовини та компоненти палива; знешкодження боєприпасу проводилося непідготовленими працівниками з використанням транспортних засобів, які не відповідали нормам безпеки; було дозволено носити невідповідний одяг (не зі 100% бавовни), що створював статичну електрику, і не було проведено підготовку зі зменшення небезпеки статичної електрики. Крім цього, було розглянуто медичний висновок щодо тілесних ушкоджень, які отримали жертви інциденту.
Результатом розслідування в цілому стало пред’явлення обвинувачень 30 особам, у тому числі колишньому міністру оборони (F. M.), керівнику Військово-
експортно-імпортної компанії (MEIKO) – державної компанії, підпорядкованої
міністру/Міністерству оборони, якому було доручено проведення процедури
продажу боєприпасів для цілей їхньої утилізації та укладення відповідних
договорів; субпідрядній компанії, яка здійснювала знешкодження та утилізацію
боєприпасів, а також її керівнику та керівнику ділянки, начальнику Генерального
штабу збройних сил і ряду працівників та військовослужбовців Міноборони. Вищезазначені експертизи слугували основою для обвинувачень та були використані як докази в судовому процесі проти обвинувачених.
Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що розслідування було належним у тому, що загалом вдалося встановити обставини інциденту та винних у ньому осіб.
(b) Участь заявників на етапі розслідування
Хоча заявникам не було надано доступу до матеріалів справи на етапі, коли розслідування тривало, зрештою вони отримали повний доступ до матеріалів
справи наприкінці розслідування, яке тривало близько року. Розслідування було
швидким, і заявникам не довелося чекати багато років, аби дізнатися його
результати. Крім того, органи влади встановили всі відповідні обставини, і заявники не вказали на будь-які упущення чи недоліки з боку слідчих органів, або на конкретну обставину, яку не було встановлено, або конкретну лінію розслідування, якої не слідували. За таких обставин ЄСПЛ вважав, що заявникам було надано доступ до розслідування в обсязі, необхідному для захисту їхніх законних інтересів.
(c) Кримінальний процес проти 29 обвинувачених
(i) Пред’явлені обвинувачення і призначені покарання
Верховний Суд виокремив кримінальне провадження проти F. M. від обвинувачень проти інших осіб, беручи до уваги різний характер обвинувачень щодо останніх і характер змови між ними. Суд вирішив, що згідно з Конституцією він може слухати лише обвинувачення проти F. M.
Справи щодо 29 обвинувачених розглянув окружний суд, в результаті чого 24 з них було визнано винними у вчиненні таких кримінальних правопорушень, як порушення правил безпеки, виробництво та зберігання зброї та боєприпасів на виробництві, зловживання службовим становищем та знищення майна через
необережність. Незважаючи на те, що жодного з головних обвинувачених не
було остаточно засуджено за вбивство, усі злочини, за вчинення яких їх було
засуджено, були пов’язані з інцидентом у населеному пункті Gërdec, і їхні
засудження конкретно стосувалися заподіяння смерті та тілесних ушкоджень
низці осіб. Таким чином, їх засудження стосувалися дій, що становили небезпеку
для життя, та захисту права на життя у значенні статті 2 Конвенції. Крім того,
покарання у вигляді позбавлення волі, призначені основним обвинуваченим та час, який вони фактично провели у в’язниці (від 6 років та 7 місяців до 10 років та 27 днів) не можна вважати явно непропорційними серйозності вчинених ними дій, ураховуючи, що в цій справі йшлося не про умисне вбивство, а про недбалість, хоча й серйозну. За таких обставин ЄСПЛ не міг дійти висновку, що кримінально-правова система, застосована в цій справі, не мала достатньо стримувального ефекту, здатного забезпечити ефективне запобігання протиправним діям, подібним до тих, на які скаржилися заявники.
(ii) Участь заявників у кримінальному провадженні
ЄСПЛ встановив, що заявникам не було надано належної можливості взяти участь у судовому розгляді щодо обвинувачених. Зокрема, цивільний позов проти деяких обвинувачених, поданий заявниками за заявами № 63543/09 і 12720/14, у кримінальному провадженні було виділено з цього провадження
Верховним судом ще до початку судового розгляду. З того часу вони більше не
інформувалися про жодні кроки, вжиті у кримінальному провадженні та про
будь-які слухання в подальшому судовому розгляді, і не були запрошені взяти
участь у судовому розгляді в будь-якій якості. Згідно з чинним на той час
національним законодавством, потерпіла сторона, яка не пред’являла
цивільного позову під час кримінального провадження, не мала права брати
активну участь у судовому розгляді проти обвинуваченого шляхом надання
доказів, перехресного допиту свідків чи обвинувачених або надавати коментарі
щодо зібраних доказів. Крім того, рішення та вироки, ухвалені у кримінальному
провадженні, не були вручені заявникам, і вони не мали права їх оскаржувати. Отже, ЄСПЛ зробив висновок, що під час кримінального провадження заявники не мали процесуальних прав.
Можливість пред’явлення заявниками цивільного позову про відшкодування шкоди, на що вказав Уряд, не може компенсувати відсутність можливості ефективно брати участь у кримінальному провадженні, в тому числі на стадії судового розгляду, в обсязі, необхідному для захисту законних інтересів заявників. В ході такого провадження розглядатиметься лише їхній цивільний позов, а не кримінальна відповідальність обвинувачених. Вимога про забезпечення участі потерпілих навряд чи може бути дотримана, якщо жертви
порушень за статтею 2 Конвенції або їхні найближчі родичі не мають можливості
брати участь у кримінальному провадженні проти осіб, які вчинили такі порушення.
(d) Провадження проти колишнього міністра оборони
Після того, як на запит прокуратури парламент зняв парламентський імунітет (недоторканість) з F. M., який на той час був міністром оборони, щодо нього було розпочато кримінальне розслідування за підозрою у вчиненні кримінальних правопорушень, пов’язаних з зловживанням службовим становищем, виробництвом та незаконним зберіганням вогнепальної зброї та боєприпасів, та у вчиненні військового кримінального правопорушення через зловживання службовим становищем у змові з військовослужбовцем, й обвинувачення розглядалося Верховним судом.
Однак, наступне переобрання F. M. як депутата, знову забезпечило йому
парламентський імунітет, що унеможливило його кримінальне переслідування та мало наслідком припинення Верховним судом відповідного кримінального
провадження у 2009 році. Після цього сторона обвинувачення не зверталась до парламенту з новим запитом. Відтак, будь-які подальші спроби встановити
відповідальність F. M. за інцидент у населеному пункті Gërdec, припинилися.
Хоча з 26 жовтня 2012 року, після внесення змін до Конституції, парламентський
імунітет більше не був перешкодою для порушення або продовження кримінального провадження щодо члена парламенту, прокурор не вимагав
відновлення кримінального провадження проти F. M. до травня 2021 року. У результаті цього мала місце перерва в 9 років в кримінальному переслідуванні F. M. Протягом цього періоду заявники декілька разів намагалися порушити проти нього кримінальне провадження. Проте покладання на заявників, як потерпілих, тягаря надання доказів вчинення стверджуваних правопорушень, які підлягали судовому переслідуванню за допомогою держави, є неприйнятним. Ці невдачі викликали серйозні питання в готовності (бажанні) та старанності прокуратури розслідувати справу відповідно до вимог статті 2 Конвенції, створюючи, таким чином, можливість безкарності. Крім того, в адміністративному провадженні, ініційованому деякими із заявників, адміністративний суд першої інстанції (Адміністративний суд) включив до свого рішення об’ємні висновки щодо особистої (цивільної) відповідальності F. M. за шкоду, завдану жертвам Gërdec, які могли бути використані в підтримку обвинувачення проти нього.
Судове переслідування F. M. було ускладнене значними затримками, бездіяльністю органів прокуратури та багатьма марними спробами заявників
притягнути його до відповідальності. Кримінальне провадження проти нього за зловживання службовим становищем (розслідування проти нього за іншими
звинуваченнями було закрито) все ще тривало, через що заявники так і не отримали остаточного висновку про його відповідальність після спливу більше 14 років з часу інциденту в населеному пункті Gërdec. Не висловлюючи позицію
щодо кримінальної відповідальності F. M., ЄСПЛ зауважив, що враховуючи
особливе суспільне значення трагедії та зібрані проти F. M. докази, заявники, а також широка громадськість, мали право знати не лише обставини, за яких певні особи загинули, а інші – отримали тілесні ушкодження, а також яку конкретно роль відігравав колишній міністр оборони в тих подіях.
Висновок: порушення (одноголосно) у зв’язку з незалученнням заявників до кримінального процесу щодо 29 обвинувачених, та у зв’язку з тим, в який спосіб
органи влади підійшли до вирішення питання про кримінальне переслідування F. M.
Матеріальний аспект
ЄСПЛ вважав, що за цих обставин питання статусу жертви заявників
і вичерпання національних засобів правового захисту були нерозривно
пов’язаними, і тому ЄСПЛ розглянув їх разом.
Двоє заявників за заявами № 63543/09 та 12720/14 та один із заявників у заяві № 46707/13 подали адміністративний позов, вимагаючи відшкодування за смерть їхнього близького родича або за тілесні ушкодження, яких вони самі зазнали.
З урахуванням того, що розслідування було належним, оскільки було встановлено обставини справи та винних осіб, ЄСПЛ розглянув характер
відшкодування, наданого заявникам в адміністративному провадженні. У цьому
відношенні він повинен був з’ясувати, чи передбачало провадження оцінку
прямої відповідальності держави щодо невжиття належних оперативних заходів і заходів безпеки, або забезпечення вжиття таких заходів приватними сторонами, і в принципі чи присудження відшкодування шкоди в цьому відношенні, можна вважати таким, що відповідає зобов’язанню держави в контексті матеріального аспекту статті 2 Конвенції за обставин цієї справи.
Основним питанням щодо матеріального аспекту статті 2 Конвенції була
інституційна відповідальність, яка могла б стати основою для відшкодування
шкоди потерпілим, тоді як індивідуальна кримінальна відповідальність посадових осіб держави є аспектом процесуальних зобов’язань держави. Матеріальний аспект статті 2 Конвенції у цій справі стосувався більш загального
питання неспроможності державних органів належним чином виконувати свої обов’язки, спрямовані на захист життя осіб, які перебували під їх юрисдикцією. У зв’язку із цими твердженнями єдиним компенсаційним засобом для заявників
після трагічної події, про яку йшла мова, була можливість отримати відшкодування шкоди.
ЄСПЛ переконався в наявності адекватної національної правової та нормативної бази, що відповідала конкретним обставинам цієї справи. Існувало декілька правових підстав для отримання відшкодування від держави, зокрема, відповідно до Конституції (право на відшкодування шкоди, завданої неправомірним рішенням, дією чи бездіяльністю державного органу згідно зі статтею 44), Цивільного кодексу (загальне зобов’язання кожного відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок злочинної або протиправної дії або бездіяльності щодо іншої особи – статті 608 і 609) і Закону № 8510 від 15 липня 1999 року про позадоговірну відповідальність органів державного управління, який передбачав відповідальність органів державного управління за шкоду, завдану такими органами.
Крім того, у висновках експертів, які були складені під час розслідування, було встановлено обставини смерті близьких родичів заявників або серйозної небезпеки їхнім власним життям.
Кримінальне провадження розслідуванням не завершилося, а мало результатом пред’явлення обвинувачень 30-ом особам. Обставини, що мали значення для цивільного позову проти держави, були встановлені у кримінальному провадженні. Тому, що стосується можливості заявників довести свої вимоги в цивільному судочинстві, то ця справа відрізнялася від інших справ, у яких взагалі розслідування не розпочиналося або за його результатом не було встановлено відповідні обставини, які, у свою чергу, негативно вплинули на успішні перспективи заявників за цивільними позовами в таких справах.
Хоча ЄСПЛ констатував порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті щодо розслідування обвинувачення F. M., втім цей аспект не міг
поставити під сумнів загальну адекватність розслідування. Той факт, що
кримінальне провадження щодо F. M. цілком не відповідало процесуальним
вимогам статті 2 Конвенції, не вплинув на те, що в ході провадження було
встановлено обставини інциденту та ухвалено обвинувальні вироки декільком
особам. Цивільний позов заявників проти держави не залежав від результату
кримінального провадження щодо F. M. Дійсно, адміністративний суд у адміністративному провадженні, ініційованому деякими із заявників, вирішив,
зокрема, що Міністерство оборони та MEICO були відповідальними за наслідки
трагедії. Об’єктивна відповідальність F. M. обумовлювалася його нездатністю
вжити розумних дій, аби усунути або зменшити загрозу життю і безпеці шляхом
нагляду за небезпечною діяльністю, а його суб’єктивна відповідальність – бездіяльністю в залученні збройних сил для нагляду за небезпечною діяльністю.
Відтак, незважаючи на недоліки кримінального провадження проти нього,
адміністративний суд встановив його цивільну / адміністративну відповідальність за події, про які йдеться.
Крім того, що найважливіше, адміністративний суд вирішив, що тягар доведення покладається на державу, а не на заявників як позивачів щодо відшкодування шкоди, завданої вибухом. Це звільнило заявників від складного завдання зі збору доказів для обґрунтування своїх вимог і доведення відповідальності держави, яка презюмувалася, і саме держава мала довести протилежне. Враховуючи висновки експертів, які слугували основним доказом в адміністративному провадженні, у якому заявники вимагали відшкодування
шкоди, позиція заявників у цьому провадженні була досить міцною, і держава не мала багато шансів спростувати свою відповідальність.
Крім того, висновки кримінальних судів щодо того, чи було вчинено кримінальне правопорушення та ким саме, були обов’язковими для адміністративного суду, і на час ухвалення судом свого рішення у справі заявників, обвинувачений у кримінальному провадженні остаточним рішенням вже був визнаний винним. Це, безумовно, зміцнило вимоги заявників в адміністративному провадженні.
Не було жодних підстав вважати, що заявники не могли вимагати відшкодування від держави в цивільному чи адміністративному провадженні з огляду на її позитивні зобов’язання за статтею 2 Конвенції, посилаючись на вищезазначені офіційні звіти та правові підстави, визначені в національному законодавстві, щодо відшкодування державою шкоди. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що право на життя гарантується Конституцією Албанії, і що Конвенція в Албанії безпосередньо застосовується.
Хоча адміністративний суд прямо не зазначив про порушення права заявників на життя за статтею 2 Конвенції або її конституційним еквівалентом, вимоги заявників були задоволені, а відшкодування матеріальної та моральної шкоди присуджено у розмірі не нижче, ніж присуджує ЄСПЛ в порядку статті 41 Конвенції в подібних справах.
Крім того, адміністративний суд встановив, що органи влади не вжили належних превентивних заходів для забезпечення дотримання мінімальних стандартів безпеки на об’єкті Gërdec, робочі процеси на об’єкті були хаотичними, а роботи з виведення з експлуатації проводилися без необхідних ліцензій; працівники не пройшли відповідної підготовки для виконання такої роботи; діяльність здійснювалася з порушенням військово-технічних правил; ділянка не відповідала критеріям, визначеним відповідним рішенням Ради міністрів; і створення об’єкта та його експлуатація не контролювалися відповідальними
державними органами. Адміністративний суд дійшов висновку, що небезпечна діяльність на об’єкті в Gërdec призвела до смерті сина заявників і травм інших
заявників. На думку ЄСПЛ, ці висновки означали визнання по суті відповідальності держави за статтею 2 Конвенції в матеріальному аспекті.
Два заявники у заявах № 63543/09 та 12720/14 не оскаржували рішення
адміністративного суду, хоча мали таку можливість. Не зробивши цього, вони
мовчазно погодилися з тим, що присуджені суми виплат їх задовольняли. З цього слідувало, що вони відмовилися від подальшого використання національних засобів правового захисту. Отже, ці заявники або більше не могли
стверджувати, що вони є жертвами порушення відповідно до статті 2 Конвенції в матеріальному аспекті, оскільки їх вимоги були задоволені присудженим відшкодуванням та, у будь-якому випадку, присуджене їм відшкодування було
задовільним, або ж що вони не вичерпали національних засобів захисту.
Щодо заявників за рештою заяв, то вони не надали жодних доказів того, що вони подавали цивільні чи адміністративні позови про відшкодування шкоди до держави по суті їхньої скарги відповідно до статті 2 Конвенції. Отже, вони не вичерпали належним чином національні засоби правового захисту.
Висновок: неприйнятна (явно необґрунтована та невичерпання національних засобів правового захисту).
Висновок
Порушення статті 2 Конвенції – право на життя – у процесуальному аспекті.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 7 листопада 2023 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
