Верховний Суд зауважив, що межі історичного ареалу м. Львова закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом м. Львова, який входить до Генерального плану міста Львова.
Незатвердження науково-проєктної документації з визначення меж історичного ареалу Львова не впливає на правовий режим території як такої, що належить до земель історико-культурного призначення, та не виводить її з-під державної охорони (охорони законом).
На це вказав Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, позивач оскаржив припис Міністерства культури та інформаційної політики України щодо зупинення будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом зі знесенням існуючих будівель.
Підстава винесення спірного припису — проведення будівельних робіт у межах історичного ареалу Львова й охоронної (буферної) зони об’єкта «Архітектурний ансамбль історичного центру Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, апеляційний — задовольнив його.
Зокрема, апеляційний суд керувався тим, що позивач розробив і затвердив проєктну документацію відповідно до затверджених містобудівних умов та обмежень, провів її експертизу й отримав дозвіл на початок будівельних робіт, а історико-архітектурний опорний план та межі історичного ареалу Львова не затверджені у встановленому законом порядку.
КАС ВС скасував рішення апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, визнавши припис Мінкультури законним.
ВС встановив, що на момент виникнення спірних правовідносин чинною була ухвала Львівської міськради від 30 вересня 2010 року № 3924 «Про затвердження містобудівної документації “Корегування генерального плану м. Львова” ІІ-стадія. Генеральний план». Вона була розроблена на підставі чинних на той час нормативно-правових актів, а саме: законів України «Про планування і забудову територій» та «Про основи містобудування», а також ДБН Б.1-3-97 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів», затверджених наказом Держбуду України 25 вересня 1997 року № 164.
У Генеральному плані Львова (Коригування генерального плану м. Львова ІІ стадія) міститься розділ, у якому зазначено, що охорона історичного середовища міста — один із пріоритетних стратегічних напрямів діяльності всіх учасників містобудівного процесу міста.
Суд звернув увагу, що такий розділ ґрунтується на історико-архітектурному плані Львова, розробленому інститутом «Укрзахідпроектреставрація» у 2005 році. Він стосується, зокрема, території що перебуває під охороною ЮНЕСКО та історичного ареалу міста.
Цей план також врахований під час ухвалення рішення виконкому Львівської міськради від 9 грудня 2005 року № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова». А тому КАС ВС дійшов висновку, що межі історичного ареалу Львова були закріплені на нормативному рівні.
Суд констатував, що суб’єкти містобудування зобов’язані дотримуватися обмежень і вимог, установлених Законом України «Про охорону культурної спадщини», під час здійснення містобудівної діяльності на території, що належить до історичного ареалу та його буферної зони, відповідно до історико-містобудівного опорного плану Львова.
У цій справі встановлено, що ділянка розташована в межах історичного ареалу міста та в межах охоронної (буферної) зони об’єкта «Архітектурний ансамбль історичного центру Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Судами попередніх інстанцій встановлено та не заперечується сторонами, що позивач вів будівельні роботи без будь-яких погоджень з Мінкультури.
Тож КАС ВС погодився з висновком суду першої інстанції, що Мінкультури під час винесення спірного припису діяло в межах повноважень, визначених Законом України «Про охорону культурної спадщини», на виконання покладеного на Мінкультури завдання щодо охорони об’єкта всесвітньої культурної спадщини. Оскільки проведення будівельних робіт на території історичного ареалу Львова здійснюється за відсутності погодженої проєктної документації та без відповідного дозволу центрального органу виконавчої влади, що формує і реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, то це є порушенням ч. 4 ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
Постанова Верховного Суду від 12 грудня 2023 року у справі № 380/13557/21 (адміністративне провадження № К/990/18928/23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115665750.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
