У Вищій школі адвокатури НААУ відбувся захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Застосування положень КПК України стосовно військовополонених та їх обміну», лектором якого виступила Ірина Гловюк, заслужений юрист України, адвокат, доктор юридичних наук, професор, член НКР при Верховному Суді.
Під час вебінару лектор схарактеризувала норми міжнародного гуманітарного права стосовно військовополонених.
Згідно з ІІІ Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року, визначення військовополоненого не обмежується лише особовим складом збройних сил сторони конфлікту. Женевська конвенція виділяє й інші категорії осіб, що мають право на статус військовополонених. Йдеться про:
особовий склад ополчень і добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил;
членів інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема членів організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту й діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано, за умови, що ці ополчення або добровольчі загони, зокрема організовані рухи опору, відповідають таким умовам:
ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих;вони мають постійний відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані;вони носять зброю відкрито;вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни.
осіб, які супроводжують збройні сили, але фактично не входять до їхнього складу, наприклад цивільних осіб з екіпажів військових літаків, військових кореспондентів, постачальників, особового складу робочих підрозділів або служб побутового обслуговування збройних сил, за умови, що вони отримали на це дозвіл тих збройних сил, які вони супроводжують, для чого останні видають їм посвідчення особи за зразком, наведеним у додатку;
членів суден торговельного флоту, зокрема капітанів, лоцманів та юнг, а також екіпажів цивільних повітряних суден сторін конфлікту, які не користуються більш сприятливим режимом згідно з будь-якими іншими положеннями міжнародного права;
населення неокупованої території, яке стихійно, за власним бажанням озброюється для боротьби з військами, що вторгаються, і яке не встигло сформуватися у регулярні війська.
Міжнародний комітет Червоного Хреста виходить з того, що потрапити під владу супротивника в розумінні статті 4 Третьої конвенції означає, що держава, що тримає в полоні, здійснює певний рівень фізичного контролю або обмеження над особою, і що особа більше не бажає або не здатна брати участь у військових діях або оборонятися. Тому сюди не відносяться особи, які просто проживають або діють на території, яка контролюється стороною, що воює.
Зупинила увагу Ірина Гловюк на питанні щодо ролі громадянства особи у визначенні її статусу військовополоненого в цьому міждержавному режимі, зокрема стосовно осіб, які є громадянами держави, що тримає в полоні, але які служать у збройних силах супротивника. Держави тлумачать це по-різному, зокрема в прецедентному праві та доктрині.
Міжнародний комітет Червоного Хреста вважає, що громадянство не повинно бути фактором у визначенні статусу військовополоненого. У тексті статті 4 ІІІ Женевської конвенції громадянство не визначається фактором для надання статусу військовополоненого, на відміну від статусу захищеної особи згідно з IV конвенцією. Цей критерій також не повинен виводитися з тексту інших відповідних статей ІІІ конвенції.
Статті заохочують до пом’якшення покарання у таких обставинах з огляду на те, що кожна сторона конфлікту вимагає відданості членів своїх збройних сил, а тому військовополонені не повинні каратися за вірність державі, до якої вони належать. Статті 87 і 100 слід розуміти як захисні положення, які не повинні вважатися такими, що додають складовий елемент для статусу військовополонених за межами критеріїв, прямо передбачених у статті 4. Нарешті Конвенція повсюдно посилається на державу, до якої «належить» військовополонений, а не на державу його громадянства.
Водночас надання державою статусу військовополоненого власним громадянам не виключає можливості притягнення таких осіб до відповідальності за державну зраду, тобто немає потреби відмовляти у наданні такого статусу, щоб покарати за це чи подібне діяння.
Так само як і з військовополоненими, згідно з Конвенцією, поводяться з такими категоріями осіб:
Особами, які належать або належали до збройних сил окупованої країни, якщо держава-окупант вважає за потрібне з причини такої відданості інтернувати їх, навіть якщо перед тим їх було звільнено тоді, коли бойові дії проходили за межами окупованої зазначеною державою території, зокрема коли ці особи зробили безрезультатну спробу приєднатися до збройних сил, до яких вони належать і які ведуть бойові дії, або коли вони не з’явилися за викликом, зробленим з метою їхнього інтернування.
Особами, які належать до однієї з категорій, перелічених у статті 4, яких прийняли на своїй території нейтральні держави або держави, що не воюють, і яких ці держави повинні інтернувати відповідно до міжнародного права, якщо вони не вирішать застосувати до них більш сприятливий режим; проте на цих осіб не поширюються положення статей 8, 10, 15, 30 п’ятого абзацу, статей 58-67, 92, 126 Конвенції, та у випадках, коли між сторонами конфлікту й заінтересованою нейтральною державою або державою, що не воює, існують дипломатичні відносини, положення статей стосовно держави-покровительки. У випадку, коли існують такі дипломатичні відносини, сторонам конфлікту, від яких залежать ці особи, дозволяється здійснювати стосовно них функції держави-покровительки, передбачені цією Конвенцією, без шкоди для тих функцій, які ці сторони зазвичай виконують відповідно до дипломатичної й консульської практики та угод.
Окрему увагу лектор звернула на статус військового медичного та духовного персоналу, який підпадає під дію статті 24 Першої конвенції, є членами особового складу збройних сил, яких необхідно «поважати й захищати за будь-яких обставин».
Якщо вони потрапляють до рук супротивника, вони «не вважаються військовополоненими», але до їхньої репатріації на основі «режиму утримання», на який вони мають право, вони повинні принаймні користуватися всіма привілеями, передбаченими у положеннях Третьої конвенції.
Але формально, якби не цей особливий статус «членів збройних сил сторони конфлікту», вони відповідають умовам статті 4A(1) цієї Конвенції і, таким чином, можуть мати право не лише на поводження як з військовополоненими, але й на статус військовополоненого. Тому метою цього пункту є уникнення будь-яких протиріч у цьому питанні.
Те саме обґрунтування застосовується до персоналу добровільних товариств допомоги, який залучається на основі статті 26 Першої конвенції. Вони не є членами збройних сил, але у разі потрапляння до рук супротивника, вони можуть триматися на тих самих умовах, що передбачені у статті 28 Першої конвенції та статті 33 Третьої конвенції. У разі такого тримання вони не мають статусу військовополоненого, але мають право на поводження, як з військовополоненими.
До основних процесуальних гарантій військовополонених належать наступні:
Військовополонений підпорядковується законам, статутам і наказам, які є чинними у збройних силах держави, що тримає в полоні;Військовополоненого судить лише військовий суд, якщо чинне законодавство держави, що тримає в полоні, не містить чітко викладеного дозволу цивільним судам судити особу зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, за такий самий злочин, що, як стверджується, був скоєний військовополоненим;Жодний військовополонений не може бути покараний більше одного разу за одне й те саме діяння або за одним і тим самим обвинуваченням;Військові власті й суди держави, що тримає в полоні, не можуть застосовувати до військовополонених будь-яких інших покарань, крім тих, які передбачено за такі самі правопорушення для осіб зі складу збройних сил зазначеної держави, які вчинили такі самі діяння;Жодного військовополоненого не можна передавати до суду або засуджувати за дію, яка не заборонена законодавством держави, що тримає в полоні, або міжнародним правом, чинним на момент здійснення цієї дії;Не можна чинити будь-якого морального чи фізичного тиску на військовополоненого, щоб примусити його визнати себе винним у порушенні, в якому його обвинувачують;Жодного військовополоненого не можна визнати винним, якщо йому не було надано можливості захищатися в суді та допомоги кваліфікованого захисника чи консультанта;Вирок стосовно будь-якого військовополоненого вважається законним лише тоді, коли його виносять ті самі суди й за тією самою процедурою, що встановлені для осіб зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, та, крім того, за умови дотримання положень цієї глави;Судові розслідування стосовно військовополоненого проводять настільки швидко, наскільки це дозволяють обставини, й так, щоб судовий процес відбувся якомога скоріше;Військовополоненого, який очікує суду, не тримають під вартою, якщо такий самий захід не застосували б до особи зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, якби вона обвинувачувалася в подібному порушенні, або якщо це є необхідним в інтересах національної безпеки. За жодних обставин тримання під арештом не перевищує тримісячного строку.
У контексті статусу військовополонених також слід враховувати положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, який надає тлумачення термінам комбатант, найманець та шпигун.
Особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу, про який ідеться у статті 33 Третьої конвенції) є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях. Будь-який комбатант, який потрапляє під владу супротивної сторони, є військовополоненим.
Основною ознакою комбатанта є його перебування у збройних силах. Пункт 2 ст. 43 Протоколу І визначає, що збройні сили сторони, що перебуває в конфлікті, складаються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо ця сторона представлена урядом чи владою, невизнаними супротивною стороною. Такі збройні сили підпорядковані внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує додержання норм міжнародного права, застосовуваних у період збройних конфліктів.
Термін «комбатант» застосовується під час міжнародного збройного конфлікту й поширюється на:
особовий склад ополчень і добровольчих загонів, якщо вони відповідають таким умовам:
знаходяться під командуванням особи, відповідальної за своїх підлеглих;мають закріплену відмітну емблему, яка може бути розпізнана на відстані;відкрито носять зброю;ведуть бойові дії відповідно до законів і звичаїв війни.
жителів території, що не була окупована, які при наближенні ворога добровільно взялися за зброю для того, щоб чинити опір військам, що вторглися, але не мали часу самоорганізуватися (якщо вони відкрито носять зброю та дотримуються законів і звичаїв війни).
Незалежно від будь-якого іншого положення Конвенцій або цього Протоколу будь-яка особа із складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка потрапляє під владу супротивної сторони в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном (ст. 46 Протоколу І).
Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого (ст. 47 Протоколу І).
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
