Категорія: Новини

На етапі розслідування доступ до адвоката і правничої допомоги може бути тимчасово обмежений. Але у виняткових випадках і за наявності вагомих причин. Крім цього, таке обмеження має бути тимчасовим і ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи.

Таких висновків дійшов Європейський суд з прав людини у справі «W.R. проти Нідерландів» (заява № 989/18), Відповідне рішення ЄСПЛ від 27.08.2024 потрапило до огляду Верховного Суду за серпень.

Про це інформує Національна асоціація адвокатів України.

У вбивстві жінки, що зникла, запідозрили її колишнього чоловіка W.R. Поліція виявила в його будинку сліди, що свідчили про боротьбу та можливу спробу приховати злочин. Хоча в момент затримання він був проінформований про своє право на адвоката та правничу допомогу, підозрюваний вирішив співпрацювати зі слідством і надав низку свідчень, у яких зізнався у злочині.

Він показав поліцейським місця, важливі для розслідування, і надавав детальні описи подій, що передували зникненню жінки. На етапах подальшого розслідування він підтвердив свої слова і навіть за присутності адвоката описав обставини злочину. Суди використали ці свідчення для обґрунтування його вини.

Справа дійшла до Верховного суду країни, де було підтверджено винуватість W.R.

Останній оскаржив вирок до Європейського суду з прав людини. Чоловік стверджував, що кримінальне провадження проти нього, яке зосереджувалося на тому, чи вбивав заявник жертву умисно, було несправедливим, оскільки йому не надавалася допомога адвоката під час початкових допитів у поліції та під час відвідування місць, що мають значення для розслідування, в той час, як показання, отримані в цих випадках, були прийняті судами першої інстанції як докази для визнання його винним у вбивстві.

Суд у Страсбурзі розглянув скаргу заявника в контексті того, чи вплинула відсутність адвоката під час первинних допитів на справедливість усього провадження.

Високі судді вказали, що обмеження права на доступ до адвоката на досудовій стадії можливе лише у виняткових випадках за наявності вагомих причин і має базуватися на індивідуальній оцінці обставин конкретної справи. При цьому вони наголосили, що навіть у такому разі обмеження має бути тимчасовим і не повинно порушувати загальну справедливість судового розгляду.

Аналізуючи обставини справи W.R., ЄСПЛ констатував, що відсутність адвоката на ранніх стадіях розслідування не мала непоправного впливу на справедливість кримінального провадження. Заявник був інформований про право на мовчання та про можливість отримання правничої допомоги, а його рішення співпрацювати зі слідством вважалося добровільним. Окрім того, він підтвердив свої свідчення під час судових засідань, коли вже мав повноцінний доступ до адвоката.

Також суд узяв до уваги, що W.R. не мав психологічних або інтелектуальних вразливостей, які могли б поставити під сумнів його здатність розуміти свої права та наслідки їхнього обмеження. А висновки національних судів щодо стану заявника підтвердили, що він був здатний свідомо брати участь у процесі та обирати стратегію захисту. Відтак, національні суди мали підстави прийняти його свідчення, навіть надані за відсутності адвоката.

З урахуванням обставин справи та процесуальних гарантій, наданих національними судами, ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження в цілому було справедливим. А відсутність захисника під час первинного допиту заявника в поліції та під час виїзду на місце події не була таким недоліком, що би непоправно зашкодив загальній справедливості кримінального провадження.

Тож право на справедливий суд порушене не було. Суди забезпечили всі необхідні процесуальні гарантії, що дозволили заявнику будувати захист та оскаржувати докази, навіть попри тимчасове обмеження доступу до адвоката на початкових етапах розслідування.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

На етапі розслідування доступ до адвоката і правничої допомоги може бути тимчасово обмежений. Але у виняткових випадках і за наявності вагомих причин. Крім цього, таке обмеження має бути тимчасовим і ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи.

Таких висновків дійшов Європейський суд з прав людини у справі «W.R. проти Нідерландів» (заява № 989/18), Відповідне рішення ЄСПЛ від 27.08.2024 потрапило до огляду Верховного Суду за серпень.

Про це інформує Національна асоціація адвокатів України.

У вбивстві жінки, що зникла, запідозрили її колишнього чоловіка W.R. Поліція виявила в його будинку сліди, що свідчили про боротьбу та можливу спробу приховати злочин. Хоча в момент затримання він був проінформований про своє право на адвоката та правничу допомогу, підозрюваний вирішив співпрацювати зі слідством і надав низку свідчень, у яких зізнався у злочині.

Він показав поліцейським місця, важливі для розслідування, і надавав детальні описи подій, що передували зникненню жінки. На етапах подальшого розслідування він підтвердив свої слова і навіть за присутності адвоката описав обставини злочину. Суди використали ці свідчення для обґрунтування його вини.

Справа дійшла до Верховного суду країни, де було підтверджено винуватість W.R.

Останній оскаржив вирок до Європейського суду з прав людини. Чоловік стверджував, що кримінальне провадження проти нього, яке зосереджувалося на тому, чи вбивав заявник жертву умисно, було несправедливим, оскільки йому не надавалася допомога адвоката під час початкових допитів у поліції та під час відвідування місць, що мають значення для розслідування, в той час, як показання, отримані в цих випадках, були прийняті судами першої інстанції як докази для визнання його винним у вбивстві.

Суд у Страсбурзі розглянув скаргу заявника в контексті того, чи вплинула відсутність адвоката під час первинних допитів на справедливість усього провадження.

Високі судді вказали, що обмеження права на доступ до адвоката на досудовій стадії можливе лише у виняткових випадках за наявності вагомих причин і має базуватися на індивідуальній оцінці обставин конкретної справи. При цьому вони наголосили, що навіть у такому разі обмеження має бути тимчасовим і не повинно порушувати загальну справедливість судового розгляду.

Аналізуючи обставини справи W.R., ЄСПЛ констатував, що відсутність адвоката на ранніх стадіях розслідування не мала непоправного впливу на справедливість кримінального провадження. Заявник був інформований про право на мовчання та про можливість отримання правничої допомоги, а його рішення співпрацювати зі слідством вважалося добровільним. Окрім того, він підтвердив свої свідчення під час судових засідань, коли вже мав повноцінний доступ до адвоката.

Також суд узяв до уваги, що W.R. не мав психологічних або інтелектуальних вразливостей, які могли б поставити під сумнів його здатність розуміти свої права та наслідки їхнього обмеження. А висновки національних судів щодо стану заявника підтвердили, що він був здатний свідомо брати участь у процесі та обирати стратегію захисту. Відтак, національні суди мали підстави прийняти його свідчення, навіть надані за відсутності адвоката.

З урахуванням обставин справи та процесуальних гарантій, наданих національними судами, ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження в цілому було справедливим. А відсутність захисника під час первинного допиту заявника в поліції та під час виїзду на місце події не була таким недоліком, що би непоправно зашкодив загальній справедливості кримінального провадження.

Тож право на справедливий суд порушене не було. Суди забезпечили всі необхідні процесуальні гарантії, що дозволили заявнику будувати захист та оскаржувати докази, навіть попри тимчасове обмеження доступу до адвоката на початкових етапах розслідування.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

На етапі розслідування доступ до адвоката і правничої допомоги може бути тимчасово обмежений. Але у виняткових випадках і за наявності вагомих причин. Крім цього, таке обмеження має бути тимчасовим і ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи.

Таких висновків дійшов Європейський суд з прав людини у справі «W.R. проти Нідерландів» (заява № 989/18), Відповідне рішення ЄСПЛ від 27.08.2024 потрапило до огляду Верховного Суду за серпень.

Про це інформує Національна асоціація адвокатів України.

У вбивстві жінки, що зникла, запідозрили її колишнього чоловіка W.R. Поліція виявила в його будинку сліди, що свідчили про боротьбу та можливу спробу приховати злочин. Хоча в момент затримання він був проінформований про своє право на адвоката та правничу допомогу, підозрюваний вирішив співпрацювати зі слідством і надав низку свідчень, у яких зізнався у злочині.

Він показав поліцейським місця, важливі для розслідування, і надавав детальні описи подій, що передували зникненню жінки. На етапах подальшого розслідування він підтвердив свої слова і навіть за присутності адвоката описав обставини злочину. Суди використали ці свідчення для обґрунтування його вини.

Справа дійшла до Верховного суду країни, де було підтверджено винуватість W.R.

Останній оскаржив вирок до Європейського суду з прав людини. Чоловік стверджував, що кримінальне провадження проти нього, яке зосереджувалося на тому, чи вбивав заявник жертву умисно, було несправедливим, оскільки йому не надавалася допомога адвоката під час початкових допитів у поліції та під час відвідування місць, що мають значення для розслідування, в той час, як показання, отримані в цих випадках, були прийняті судами першої інстанції як докази для визнання його винним у вбивстві.

Суд у Страсбурзі розглянув скаргу заявника в контексті того, чи вплинула відсутність адвоката під час первинних допитів на справедливість усього провадження.

Високі судді вказали, що обмеження права на доступ до адвоката на досудовій стадії можливе лише у виняткових випадках за наявності вагомих причин і має базуватися на індивідуальній оцінці обставин конкретної справи. При цьому вони наголосили, що навіть у такому разі обмеження має бути тимчасовим і не повинно порушувати загальну справедливість судового розгляду.

Аналізуючи обставини справи W.R., ЄСПЛ констатував, що відсутність адвоката на ранніх стадіях розслідування не мала непоправного впливу на справедливість кримінального провадження. Заявник був інформований про право на мовчання та про можливість отримання правничої допомоги, а його рішення співпрацювати зі слідством вважалося добровільним. Окрім того, він підтвердив свої свідчення під час судових засідань, коли вже мав повноцінний доступ до адвоката.

Також суд узяв до уваги, що W.R. не мав психологічних або інтелектуальних вразливостей, які могли б поставити під сумнів його здатність розуміти свої права та наслідки їхнього обмеження. А висновки національних судів щодо стану заявника підтвердили, що він був здатний свідомо брати участь у процесі та обирати стратегію захисту. Відтак, національні суди мали підстави прийняти його свідчення, навіть надані за відсутності адвоката.

З урахуванням обставин справи та процесуальних гарантій, наданих національними судами, ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження в цілому було справедливим. А відсутність захисника під час первинного допиту заявника в поліції та під час виїзду на місце події не була таким недоліком, що би непоправно зашкодив загальній справедливості кримінального провадження.

Тож право на справедливий суд порушене не було. Суди забезпечили всі необхідні процесуальні гарантії, що дозволили заявнику будувати захист та оскаржувати докази, навіть попри тимчасове обмеження доступу до адвоката на початкових етапах розслідування.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

На етапі розслідування доступ до адвоката і правничої допомоги може бути тимчасово обмежений. Але у виняткових випадках і за наявності вагомих причин. Крім цього, таке обмеження має бути тимчасовим і ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи.

Таких висновків дійшов Європейський суд з прав людини у справі «W.R. проти Нідерландів» (заява № 989/18), Відповідне рішення ЄСПЛ від 27.08.2024 потрапило до огляду Верховного Суду за серпень.

Про це інформує Національна асоціація адвокатів України.

У вбивстві жінки, що зникла, запідозрили її колишнього чоловіка W.R. Поліція виявила в його будинку сліди, що свідчили про боротьбу та можливу спробу приховати злочин. Хоча в момент затримання він був проінформований про своє право на адвоката та правничу допомогу, підозрюваний вирішив співпрацювати зі слідством і надав низку свідчень, у яких зізнався у злочині.

Він показав поліцейським місця, важливі для розслідування, і надавав детальні описи подій, що передували зникненню жінки. На етапах подальшого розслідування він підтвердив свої слова і навіть за присутності адвоката описав обставини злочину. Суди використали ці свідчення для обґрунтування його вини.

Справа дійшла до Верховного суду країни, де було підтверджено винуватість W.R.

Останній оскаржив вирок до Європейського суду з прав людини. Чоловік стверджував, що кримінальне провадження проти нього, яке зосереджувалося на тому, чи вбивав заявник жертву умисно, було несправедливим, оскільки йому не надавалася допомога адвоката під час початкових допитів у поліції та під час відвідування місць, що мають значення для розслідування, в той час, як показання, отримані в цих випадках, були прийняті судами першої інстанції як докази для визнання його винним у вбивстві.

Суд у Страсбурзі розглянув скаргу заявника в контексті того, чи вплинула відсутність адвоката під час первинних допитів на справедливість усього провадження.

Високі судді вказали, що обмеження права на доступ до адвоката на досудовій стадії можливе лише у виняткових випадках за наявності вагомих причин і має базуватися на індивідуальній оцінці обставин конкретної справи. При цьому вони наголосили, що навіть у такому разі обмеження має бути тимчасовим і не повинно порушувати загальну справедливість судового розгляду.

Аналізуючи обставини справи W.R., ЄСПЛ констатував, що відсутність адвоката на ранніх стадіях розслідування не мала непоправного впливу на справедливість кримінального провадження. Заявник був інформований про право на мовчання та про можливість отримання правничої допомоги, а його рішення співпрацювати зі слідством вважалося добровільним. Окрім того, він підтвердив свої свідчення під час судових засідань, коли вже мав повноцінний доступ до адвоката.

Також суд узяв до уваги, що W.R. не мав психологічних або інтелектуальних вразливостей, які могли б поставити під сумнів його здатність розуміти свої права та наслідки їхнього обмеження. А висновки національних судів щодо стану заявника підтвердили, що він був здатний свідомо брати участь у процесі та обирати стратегію захисту. Відтак, національні суди мали підстави прийняти його свідчення, навіть надані за відсутності адвоката.

З урахуванням обставин справи та процесуальних гарантій, наданих національними судами, ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження в цілому було справедливим. А відсутність захисника під час первинного допиту заявника в поліції та під час виїзду на місце події не була таким недоліком, що би непоправно зашкодив загальній справедливості кримінального провадження.

Тож право на справедливий суд порушене не було. Суди забезпечили всі необхідні процесуальні гарантії, що дозволили заявнику будувати захист та оскаржувати докази, навіть попри тимчасове обмеження доступу до адвоката на початкових етапах розслідування.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Оформлення спадщини – це все ж таки позасудова процедура, а суди можуть втручатися в неї, лише якщо неможливо оформити спадщину в позасудовому порядку чи наявний спір між спадкоємцями.

Про це зазначила суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак, повідомляє Судова влада.

Ольга Ступак поділилася думками про тенденції в судовій практиці щодо того, в яких випадках у спадкових спорах слід заявляти вимоги саме про визнання права власності на спадкове майно. Вона зазначила, що такі вимоги – один з ефективних і поширених способів захисту у справах щодо спадкових правовідносин. Суддя зауважила, що останнім часом спостерігається переміщення більшості проблемних з погляду права питань у спадкових правовідносинах у судову площину (зокрема щодо оформлення документів). Сьогодні будь-які неоднозначності, наприклад ті, що можуть створити певні сумніви в родинних зв’язках спадкодавця і спадкоємця (скажімо, написання в документі імені з апострофом чи без), стають предметом судового розгляду. При чому в таких справах заявляються вимоги не тільки про встановлення факту родинних відносин, що підтверджує право на спадкування, а й про визнання права власності на майно в порядку спадкування.     

Доповідачка звернула увагу, що раніше ще Верховний Суд України застосовував усталений підхід, відповідно до якого звертатися до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування можна лише після того, як нотаріус видасть постанову про відмову в оформленні документів на спадщину. Суди відмовляли в задоволенні таких позовів із формулюванням, що вони передчасні. Сьогодні немає такого безумовного підходу. Натомість суд повинен оцінити, чи дійсно є реальна можливість оформлення спадщини в позасудовому порядку.

Ольга Ступак звернула увагу на постанову Касаційного цивільного суду у складі ВС від 26 липня 2024 року у справі № 201/11316/21. За обставинами справи спадкодавець за життя подав документи на приватизацію квартири, але помер до прийняття компетентним органом відповідного рішення. Суд зробив висновок, що коли спадкодавець не набув права власності на майно, проте розпочав процедуру його приватизації відповідно до чинного законодавства, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування – права на завершення приватизації, а не права власності.

«Тобто спадкоємці можуть захистити свої права, які належали за життя спадкодавцю, визнаючи їх на тій стадії процедури приватизації, на якій залишився спадкодавець до моменту смерті. Вони не можуть перескочити на наступний щабель і одразу отримати право власності на об’єкт, щодо якого подана заява на приватизацію спадкодавцем», – сказала доповідачка.

Постанова КЦС ВС від 14 серпня 2024 року в справі № 522/3974/20, про яку розповіла суддя, стосується способу захисту права на спільну сумісну власність. У цій справі зроблено висновок, що визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності є неналежним способом захисту з огляду на те, що вирішення судом питання про права померлої особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, суперечить законодавству, і тому обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Натомість належним способом захисту порушеного права позивача в такому випадку є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно) в порядку спадкування.

Ольга Ступак зауважила, що це непоодинокий випадок, коли заявляється вимога про визнання права власності за померлим. Але вказане не допускається положеннями чинного законодавства. Потрібно одразу заявляти кінцеву вимогу – про визнання за спадкоємцем права власності на спірне майно.

Суддя звернула увагу, що КЦС ВС неодноразово робив висновки про те, що ЦК України є основним регулятором спадкових відносин й інші закони чи підзаконні акти не можуть звужувати його норми. Особливо це стало актуально в період воєнного часу. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України було збільшено строк на прийняття спадщини в період воєнного стану, тому КЦС ВС вказав, що цей строк визначений ЦК України і не може бути змінений підзаконним актом.    

Так і в постанові від 9 травня 2024 року в справі № 761/22711/19 КЦС ВС зазначив, що ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон, щоб суб’єктом права на обов’язкову частку у спадщині був іноземець. При з’ясуванні, чи належить іноземець до кола осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, необхідно враховувати, що непрацездатність такої особи має підтверджуватися відповідними документами, зокрема виданими в країні, громадянином якої є іноземець. Ключовим, за словами судді, тут є те, що, по-перше, немає обмежень щодо суб’єктного складу (іноземці можуть бути суб’єктами права на обов’язкову частку); по-друге, наявність прав, які дають право на отримання обов’язкової частки (наприклад, непрацездатність) визначаються за законом країни громадянства; по-третє, у цій справі була відмова нотаріуса у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину, відповідно вимога про визнання права на обов’язкову частку є ефективним способом захисту.

Також доповідачка нагадала, що КЦС ВС неодноразово підтверджував свою позицію про те, що для прийняття спадщини, яка відкрилася на території України, потрібно вчинити дії саме за законами України, тобто подати заяву про прийняття спадщини на території України.

У постанові від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21 Об’єднана палата КЦС ВС зробила висновок, що законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов’язкових спадкоємців. Тому обов’язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Право на обов’язкову частку внаслідок прийняття спадщини обов’язковим спадкоємцем трансформується в майнове право, яке підлягає спадкуванню. ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Оформлення спадщини – це все ж таки позасудова процедура, а суди можуть втручатися в неї, лише якщо неможливо оформити спадщину в позасудовому порядку чи наявний спір між спадкоємцями.

Про це зазначила суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак, повідомляє Судова влада.

Ольга Ступак поділилася думками про тенденції в судовій практиці щодо того, в яких випадках у спадкових спорах слід заявляти вимоги саме про визнання права власності на спадкове майно. Вона зазначила, що такі вимоги – один з ефективних і поширених способів захисту у справах щодо спадкових правовідносин. Суддя зауважила, що останнім часом спостерігається переміщення більшості проблемних з погляду права питань у спадкових правовідносинах у судову площину (зокрема щодо оформлення документів). Сьогодні будь-які неоднозначності, наприклад ті, що можуть створити певні сумніви в родинних зв’язках спадкодавця і спадкоємця (скажімо, написання в документі імені з апострофом чи без), стають предметом судового розгляду. При чому в таких справах заявляються вимоги не тільки про встановлення факту родинних відносин, що підтверджує право на спадкування, а й про визнання права власності на майно в порядку спадкування.     

Доповідачка звернула увагу, що раніше ще Верховний Суд України застосовував усталений підхід, відповідно до якого звертатися до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування можна лише після того, як нотаріус видасть постанову про відмову в оформленні документів на спадщину. Суди відмовляли в задоволенні таких позовів із формулюванням, що вони передчасні. Сьогодні немає такого безумовного підходу. Натомість суд повинен оцінити, чи дійсно є реальна можливість оформлення спадщини в позасудовому порядку.

Ольга Ступак звернула увагу на постанову Касаційного цивільного суду у складі ВС від 26 липня 2024 року у справі № 201/11316/21. За обставинами справи спадкодавець за життя подав документи на приватизацію квартири, але помер до прийняття компетентним органом відповідного рішення. Суд зробив висновок, що коли спадкодавець не набув права власності на майно, проте розпочав процедуру його приватизації відповідно до чинного законодавства, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування – права на завершення приватизації, а не права власності.

«Тобто спадкоємці можуть захистити свої права, які належали за життя спадкодавцю, визнаючи їх на тій стадії процедури приватизації, на якій залишився спадкодавець до моменту смерті. Вони не можуть перескочити на наступний щабель і одразу отримати право власності на об’єкт, щодо якого подана заява на приватизацію спадкодавцем», – сказала доповідачка.

Постанова КЦС ВС від 14 серпня 2024 року в справі № 522/3974/20, про яку розповіла суддя, стосується способу захисту права на спільну сумісну власність. У цій справі зроблено висновок, що визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності є неналежним способом захисту з огляду на те, що вирішення судом питання про права померлої особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, суперечить законодавству, і тому обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Натомість належним способом захисту порушеного права позивача в такому випадку є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно) в порядку спадкування.

Ольга Ступак зауважила, що це непоодинокий випадок, коли заявляється вимога про визнання права власності за померлим. Але вказане не допускається положеннями чинного законодавства. Потрібно одразу заявляти кінцеву вимогу – про визнання за спадкоємцем права власності на спірне майно.

Суддя звернула увагу, що КЦС ВС неодноразово робив висновки про те, що ЦК України є основним регулятором спадкових відносин й інші закони чи підзаконні акти не можуть звужувати його норми. Особливо це стало актуально в період воєнного часу. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України було збільшено строк на прийняття спадщини в період воєнного стану, тому КЦС ВС вказав, що цей строк визначений ЦК України і не може бути змінений підзаконним актом.    

Так і в постанові від 9 травня 2024 року в справі № 761/22711/19 КЦС ВС зазначив, що ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон, щоб суб’єктом права на обов’язкову частку у спадщині був іноземець. При з’ясуванні, чи належить іноземець до кола осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, необхідно враховувати, що непрацездатність такої особи має підтверджуватися відповідними документами, зокрема виданими в країні, громадянином якої є іноземець. Ключовим, за словами судді, тут є те, що, по-перше, немає обмежень щодо суб’єктного складу (іноземці можуть бути суб’єктами права на обов’язкову частку); по-друге, наявність прав, які дають право на отримання обов’язкової частки (наприклад, непрацездатність) визначаються за законом країни громадянства; по-третє, у цій справі була відмова нотаріуса у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину, відповідно вимога про визнання права на обов’язкову частку є ефективним способом захисту.

Також доповідачка нагадала, що КЦС ВС неодноразово підтверджував свою позицію про те, що для прийняття спадщини, яка відкрилася на території України, потрібно вчинити дії саме за законами України, тобто подати заяву про прийняття спадщини на території України.

У постанові від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21 Об’єднана палата КЦС ВС зробила висновок, що законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов’язкових спадкоємців. Тому обов’язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Право на обов’язкову частку внаслідок прийняття спадщини обов’язковим спадкоємцем трансформується в майнове право, яке підлягає спадкуванню. ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Оформлення спадщини – це все ж таки позасудова процедура, а суди можуть втручатися в неї, лише якщо неможливо оформити спадщину в позасудовому порядку чи наявний спір між спадкоємцями.

Про це зазначила суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак, повідомляє Судова влада.

Ольга Ступак поділилася думками про тенденції в судовій практиці щодо того, в яких випадках у спадкових спорах слід заявляти вимоги саме про визнання права власності на спадкове майно. Вона зазначила, що такі вимоги – один з ефективних і поширених способів захисту у справах щодо спадкових правовідносин. Суддя зауважила, що останнім часом спостерігається переміщення більшості проблемних з погляду права питань у спадкових правовідносинах у судову площину (зокрема щодо оформлення документів). Сьогодні будь-які неоднозначності, наприклад ті, що можуть створити певні сумніви в родинних зв’язках спадкодавця і спадкоємця (скажімо, написання в документі імені з апострофом чи без), стають предметом судового розгляду. При чому в таких справах заявляються вимоги не тільки про встановлення факту родинних відносин, що підтверджує право на спадкування, а й про визнання права власності на майно в порядку спадкування.     

Доповідачка звернула увагу, що раніше ще Верховний Суд України застосовував усталений підхід, відповідно до якого звертатися до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування можна лише після того, як нотаріус видасть постанову про відмову в оформленні документів на спадщину. Суди відмовляли в задоволенні таких позовів із формулюванням, що вони передчасні. Сьогодні немає такого безумовного підходу. Натомість суд повинен оцінити, чи дійсно є реальна можливість оформлення спадщини в позасудовому порядку.

Ольга Ступак звернула увагу на постанову Касаційного цивільного суду у складі ВС від 26 липня 2024 року у справі № 201/11316/21. За обставинами справи спадкодавець за життя подав документи на приватизацію квартири, але помер до прийняття компетентним органом відповідного рішення. Суд зробив висновок, що коли спадкодавець не набув права власності на майно, проте розпочав процедуру його приватизації відповідно до чинного законодавства, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування – права на завершення приватизації, а не права власності.

«Тобто спадкоємці можуть захистити свої права, які належали за життя спадкодавцю, визнаючи їх на тій стадії процедури приватизації, на якій залишився спадкодавець до моменту смерті. Вони не можуть перескочити на наступний щабель і одразу отримати право власності на об’єкт, щодо якого подана заява на приватизацію спадкодавцем», – сказала доповідачка.

Постанова КЦС ВС від 14 серпня 2024 року в справі № 522/3974/20, про яку розповіла суддя, стосується способу захисту права на спільну сумісну власність. У цій справі зроблено висновок, що визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності є неналежним способом захисту з огляду на те, що вирішення судом питання про права померлої особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, суперечить законодавству, і тому обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Натомість належним способом захисту порушеного права позивача в такому випадку є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно) в порядку спадкування.

Ольга Ступак зауважила, що це непоодинокий випадок, коли заявляється вимога про визнання права власності за померлим. Але вказане не допускається положеннями чинного законодавства. Потрібно одразу заявляти кінцеву вимогу – про визнання за спадкоємцем права власності на спірне майно.

Суддя звернула увагу, що КЦС ВС неодноразово робив висновки про те, що ЦК України є основним регулятором спадкових відносин й інші закони чи підзаконні акти не можуть звужувати його норми. Особливо це стало актуально в період воєнного часу. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України було збільшено строк на прийняття спадщини в період воєнного стану, тому КЦС ВС вказав, що цей строк визначений ЦК України і не може бути змінений підзаконним актом.    

Так і в постанові від 9 травня 2024 року в справі № 761/22711/19 КЦС ВС зазначив, що ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон, щоб суб’єктом права на обов’язкову частку у спадщині був іноземець. При з’ясуванні, чи належить іноземець до кола осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, необхідно враховувати, що непрацездатність такої особи має підтверджуватися відповідними документами, зокрема виданими в країні, громадянином якої є іноземець. Ключовим, за словами судді, тут є те, що, по-перше, немає обмежень щодо суб’єктного складу (іноземці можуть бути суб’єктами права на обов’язкову частку); по-друге, наявність прав, які дають право на отримання обов’язкової частки (наприклад, непрацездатність) визначаються за законом країни громадянства; по-третє, у цій справі була відмова нотаріуса у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину, відповідно вимога про визнання права на обов’язкову частку є ефективним способом захисту.

Також доповідачка нагадала, що КЦС ВС неодноразово підтверджував свою позицію про те, що для прийняття спадщини, яка відкрилася на території України, потрібно вчинити дії саме за законами України, тобто подати заяву про прийняття спадщини на території України.

У постанові від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21 Об’єднана палата КЦС ВС зробила висновок, що законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов’язкових спадкоємців. Тому обов’язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Право на обов’язкову частку внаслідок прийняття спадщини обов’язковим спадкоємцем трансформується в майнове право, яке підлягає спадкуванню. ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Оформлення спадщини – це все ж таки позасудова процедура, а суди можуть втручатися в неї, лише якщо неможливо оформити спадщину в позасудовому порядку чи наявний спір між спадкоємцями.

Про це зазначила суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак, повідомляє Судова влада.

Ольга Ступак поділилася думками про тенденції в судовій практиці щодо того, в яких випадках у спадкових спорах слід заявляти вимоги саме про визнання права власності на спадкове майно. Вона зазначила, що такі вимоги – один з ефективних і поширених способів захисту у справах щодо спадкових правовідносин. Суддя зауважила, що останнім часом спостерігається переміщення більшості проблемних з погляду права питань у спадкових правовідносинах у судову площину (зокрема щодо оформлення документів). Сьогодні будь-які неоднозначності, наприклад ті, що можуть створити певні сумніви в родинних зв’язках спадкодавця і спадкоємця (скажімо, написання в документі імені з апострофом чи без), стають предметом судового розгляду. При чому в таких справах заявляються вимоги не тільки про встановлення факту родинних відносин, що підтверджує право на спадкування, а й про визнання права власності на майно в порядку спадкування.     

Доповідачка звернула увагу, що раніше ще Верховний Суд України застосовував усталений підхід, відповідно до якого звертатися до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування можна лише після того, як нотаріус видасть постанову про відмову в оформленні документів на спадщину. Суди відмовляли в задоволенні таких позовів із формулюванням, що вони передчасні. Сьогодні немає такого безумовного підходу. Натомість суд повинен оцінити, чи дійсно є реальна можливість оформлення спадщини в позасудовому порядку.

Ольга Ступак звернула увагу на постанову Касаційного цивільного суду у складі ВС від 26 липня 2024 року у справі № 201/11316/21. За обставинами справи спадкодавець за життя подав документи на приватизацію квартири, але помер до прийняття компетентним органом відповідного рішення. Суд зробив висновок, що коли спадкодавець не набув права власності на майно, проте розпочав процедуру його приватизації відповідно до чинного законодавства, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування – права на завершення приватизації, а не права власності.

«Тобто спадкоємці можуть захистити свої права, які належали за життя спадкодавцю, визнаючи їх на тій стадії процедури приватизації, на якій залишився спадкодавець до моменту смерті. Вони не можуть перескочити на наступний щабель і одразу отримати право власності на об’єкт, щодо якого подана заява на приватизацію спадкодавцем», – сказала доповідачка.

Постанова КЦС ВС від 14 серпня 2024 року в справі № 522/3974/20, про яку розповіла суддя, стосується способу захисту права на спільну сумісну власність. У цій справі зроблено висновок, що визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності є неналежним способом захисту з огляду на те, що вирішення судом питання про права померлої особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, суперечить законодавству, і тому обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Натомість належним способом захисту порушеного права позивача в такому випадку є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно) в порядку спадкування.

Ольга Ступак зауважила, що це непоодинокий випадок, коли заявляється вимога про визнання права власності за померлим. Але вказане не допускається положеннями чинного законодавства. Потрібно одразу заявляти кінцеву вимогу – про визнання за спадкоємцем права власності на спірне майно.

Суддя звернула увагу, що КЦС ВС неодноразово робив висновки про те, що ЦК України є основним регулятором спадкових відносин й інші закони чи підзаконні акти не можуть звужувати його норми. Особливо це стало актуально в період воєнного часу. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України було збільшено строк на прийняття спадщини в період воєнного стану, тому КЦС ВС вказав, що цей строк визначений ЦК України і не може бути змінений підзаконним актом.    

Так і в постанові від 9 травня 2024 року в справі № 761/22711/19 КЦС ВС зазначив, що ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон, щоб суб’єктом права на обов’язкову частку у спадщині був іноземець. При з’ясуванні, чи належить іноземець до кола осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, необхідно враховувати, що непрацездатність такої особи має підтверджуватися відповідними документами, зокрема виданими в країні, громадянином якої є іноземець. Ключовим, за словами судді, тут є те, що, по-перше, немає обмежень щодо суб’єктного складу (іноземці можуть бути суб’єктами права на обов’язкову частку); по-друге, наявність прав, які дають право на отримання обов’язкової частки (наприклад, непрацездатність) визначаються за законом країни громадянства; по-третє, у цій справі була відмова нотаріуса у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину, відповідно вимога про визнання права на обов’язкову частку є ефективним способом захисту.

Також доповідачка нагадала, що КЦС ВС неодноразово підтверджував свою позицію про те, що для прийняття спадщини, яка відкрилася на території України, потрібно вчинити дії саме за законами України, тобто подати заяву про прийняття спадщини на території України.

У постанові від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21 Об’єднана палата КЦС ВС зробила висновок, що законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов’язкових спадкоємців. Тому обов’язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Право на обов’язкову частку внаслідок прийняття спадщини обов’язковим спадкоємцем трансформується в майнове право, яке підлягає спадкуванню. ЦК України як основний регулятор спадкових відносин не містить жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Комітет Національної асоціації адвокатів України з питань господарського права виступає проти ухвалення Верховною Радою проекту Закону № 6013 від 09.09.2021 «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» у запропонованій редакції.

Серед інших положень документ передбачає визнати Господарський кодекс України таким, що втратив чинність.

У профільному комітеті НААУ відзначають, що законопроект № 6013 не має належного наукового підґрунтя, не відповідає сучасним тенденціям розвитку ані європейської, ані української науки, суперечить Конституції та низці законів України.

Про це повідомляє Національна асоціація адвокатів України.

Прийняття проекту суперечить очікуванням суспільства та бізнесу у сталості та прогнозованості розвитку правової системи, не має прогнозу регуляторного впливу та наслідків для економіки України та може спричинити непередбачувану шкоду економіці України.

Також прийняття закону в запропонованій редакції проекту може порушити сталість судової практики, яка напрацьовувалась судами господарської юрисдикції понад 20 років.

Не заперечуючи потребу в оновленні та удосконаленні господарського (економічного) законодавства, Комітет НААУ з питань господарського права та процесу виступає за збереження Господарського кодексу України як важливого кодифікованого законодавчого акта. Це повністю корелює із правовою традицією країн-членів ЄС, у той час, як відмова від Господарського кодексу України може бути розцінена міжнародними партнерами як суттєва зміна євроінтеграційного вектора та недотримання умов Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Комітет Національної асоціації адвокатів України з питань господарського права виступає проти ухвалення Верховною Радою проекту Закону № 6013 від 09.09.2021 «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» у запропонованій редакції.

Серед інших положень документ передбачає визнати Господарський кодекс України таким, що втратив чинність.

У профільному комітеті НААУ відзначають, що законопроект № 6013 не має належного наукового підґрунтя, не відповідає сучасним тенденціям розвитку ані європейської, ані української науки, суперечить Конституції та низці законів України.

Про це повідомляє Національна асоціація адвокатів України.

Прийняття проекту суперечить очікуванням суспільства та бізнесу у сталості та прогнозованості розвитку правової системи, не має прогнозу регуляторного впливу та наслідків для економіки України та може спричинити непередбачувану шкоду економіці України.

Також прийняття закону в запропонованій редакції проекту може порушити сталість судової практики, яка напрацьовувалась судами господарської юрисдикції понад 20 років.

Не заперечуючи потребу в оновленні та удосконаленні господарського (економічного) законодавства, Комітет НААУ з питань господарського права та процесу виступає за збереження Господарського кодексу України як важливого кодифікованого законодавчого акта. Це повністю корелює із правовою традицією країн-членів ЄС, у той час, як відмова від Господарського кодексу України може бути розцінена міжнародними партнерами як суттєва зміна євроінтеграційного вектора та недотримання умов Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.