Обставини справи
Справа стосувалася позбавлення заявника права на заняття адвокатською діяльністю за дії, які, як стверджувалося, були несумісні з адвокатською діяльністю та адвокатською етикою. Заявник скаржився, inter alia на те, що позбавлення його права на заняття адвокатською діяльністю було порушенням його права на свободу вираження поглядів, передбаченого статтею 10 Конвенції.
Заявник був адвокатом і членом Асоціації адвокатів Азербайджану (Azərbaycan Respublikası Vəkillər Kollegiyası – далі «АВА»). Членство в АВА надавало йому статус «адвоката» (vəkil) та низку прав і повноважень, пов’язаних виключно з цим статусом [для цілей цього рішення Суд використовуватиме терміни «юрист» та «адвокат» як взаємозамінні]. Заявник входив до юридичної консультації № 11 (11 saylı Hüquq Məsləhətxanası; далі – юридична консультація)), неприбуткового адвокатського об’єднання (юридична особа, англ. «legal entity of advocates»), яке керується inter alia власним Статутом та Статутом АВА; в цій юридичній консультації в місті Баку й працював заявник. Відповідно до Статуту юридичної консультації членство заявника в ній автоматично припиняється у разі втрати ним членства в АВА.
20 лютого 2012 року заявник та п’ятеро його колег (адвокати Sh. K., S. H., N. H., N. I. та I. N.) звернулися з письмовою скаргою до Президії АВА (Azərbaycan Respublikası Vəkillər Kollegiyası Rəyasət Heyəti; далі – Президія) проти Z. G., адвоката, а також директора (müdir) юридичної консультації (відповідно до Статуту юридичної консультації, директор обирається Загальними зборами
адвокатів, головним адміністративним органом юридичної консультації, строком
на 5 років з-поміж адвокатів, які працюють в юридичній консультації; директор
керував повсякденною діяльністю юридичної консультації, здійснював виконавчі функції та мав право inter alia видавати адвокатські ордери (vəkil orderləri), призначати державних адвокатів за потреби, організовувати діловодство в юридичній консультації та представляти юридичну консультацію).
У цій скарзі стверджувалося, зокрема, що Z. G., через видання відповідних адвокатських ордерів привласнював собі більшість справ, де був потрібен
призначений Державою адвокат; що, фактично не беручи участі в цих справах як
адвокат, Z. G. продавав ордери слідчим (müstəntiq) і органам досудового
розслідування (təhqiqatçı) [що означало, що Z. G. отримував плату за те, що не
виконував свою функцію адвоката, призначеного Державою, під час проведення
розслідувань]; що Z. G. хотів мати повний контроль над видачею адвокатських
ордерів, оскільки він датував «заднім числом» деякі ордери, які він продавав слідчим та органам досудового розслідування, і тому йому потрібно було
переконатися, що серійні номери (sıra nömrələri) та змінені дати видачі ордерів не суперечать один одному; і що якщо інші адвокати юридичної консультації бралися за такі справи, то Z. G. брав з них (адвокатів) від 20 до 50 азербайджанських манатів (AZN) за один ордер.
Скарга містила прохання до голови президії взяти участь у зборах адвокатів 22 лютого 2012 року для «обговорення ситуації» в юридичній консультації та «пошуку рішення» (за словами заявника запланована зустріч не відбулася).
27 лютого 2012 року на зборах президії остання, зокрема, вирішила перевести заявника та його колегу Sh. K. до різних юридичних консультацій – № 9 та № 10 відповідно. У невстановлену дату заявник та Sh. K. подали цивільний позов до Насімінського окружного суду проти ABA, стверджуючи, що їхнє переведення Президією було незаконним, і просили inter alia скасувати рішення від 27 лютого 2012 року. Заявник і Sh. K. стверджували, що Президія не мала права їх переводити та що переведення порушило їхні права як засновників юридичної консультації. Рішенням від 18 травня 2012 року окружний суд відмовив у задоволенні цивільного позову заявника і Sh. K.
У невстановлену дату 2012 року Президія передала скаргу від 20 лютого 2012 року на розгляд своєї Дисциплінарної комісії. 16 травня 2012 року Дисциплінарна комісія на підставі письмових заяв адвокатів, які подали скаргу
20 лютого 2012 року, видала висновок, в якому зазначила, що твердження,
викладені у цій скарзі, не відповідають дійсності, і рекомендувала Президії «дати
правову кваліфікацію діям адвокатів».
22 травня 2012 року Президія виконала таку рекомендацію Дисциплінарної комісії й винесла відповідне рішення, в якому виснувала, що у скарзі від 20
лютого 2012 року заявник, Sh. K. та N. I поширили неправдиву та наклепницьку
інформацію про Z. G. намагаючись домогтися його звільнення з посади, і що таким чином вони перешкоджали нормальному функціонуванню юридичної
консультації. Такі дії були несумісні з адвокатською етикою і порушували Закон
про адвокатів та адвокатську діяльність, який вимагає, щоб «при здійсненні своєї професійної діяльності адвокат виконував свої обов’язки бездоганно, відповідно до цього Закону» і «утримувався від закликів до вчинення протиправних дій».
Президія також виснувала, що дії інших адвокатів, які подали скаргу, несумісні з адвокатською етикою. Крім того, Президія вирішила звернутися до суду з метою позбавлення заявника та Sh. K. права на заняття адвокатською діяльністю. Вона також вирішила призупинити діяльність обох адвокатів до винесення судом рішення про їхнє позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю.
У невстановлену дату Президія подала цивільний позов проти заявника, в якому просила Бінагадський окружний суд позбавити його права на заняття адвокатською діяльністю з тих же підстав, що зазначені в її рішенні від 22 травня 2012 року, а також через те, що він відмовився особисто брати участь у дисциплінарному провадженні.
20 лютого 2013 року Бінагадський окружний суд задовольнив цей цивільний позов і припинив членство заявника в АВА. Суд першої інстанції ґрунтував своє
рішення на заявах, отриманих від Дисциплінарної комісії та Президії, а також на висновках, зроблених у рішенні Президії від 22 травня 2012 року.
У своїй скарзі на це рішення заявник, зокрема, стверджував, що, подавши скаргу від 20 лютого 2012 року на незаконні дії Z. G., він реалізував своє конституційне право на звернення, критику та оскарження дій різних органів влади та окремих осіб. Розслідувати дії Z. G. і встановлювати, чи була інформація, викладена у скарзі, неправдивою і чи можна вважати цю інформацію «поширеною» серед громадськості, мали правоохоронні органи та суди, а не Президія. Суд першої інстанції, який позбавив його права на заняття адвокатською діяльністю, не розглянув питання про те, чи було подання скарги протиправною дією.
Апеляційний суд, й далі Верховний Суд, залишили без змін рішення суду першої інстанції.
Заявник скаржився на те, що позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю порушило його право на свободу вираження поглядів, передбачене
статтею 10 Конвенції.
Оцінка Суду
ЄСПЛ зазначив, що фактичними підставами для позбавлення заявника права на заняття адвокатською діяльністю є: (i) подання ним скарги 20 лютого 2012 року на стверджувані незаконні дії Z. G (ii) його звернення з питанням про легітимність Президії та її голови; та (iii) його подальша відмова особисто брати
участь у дисциплінарному провадженні – все це становило форми «вираження
поглядів» за статтею 10 Конвенції (порівняйте, рішення у справі Mătăsaru v. the
Republic of Moldova, №№ 69714/16 та 71685/16, § 29, 15 січня 2019 року, щодо
вираження поглядів через поведінку). Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що було
втручання у право заявника на свободу вираження поглядів (пункт 56 рішення).
У цій справі заявника, на підставі статті 22 Закону про адвокатів та адвокатську діяльність, відповідно до якої адвокат може бути позбавлений права на заняття адвокатською діяльністю за рішенням суду в разі наявності «підстав для виключення [адвоката] з Асоціації адвокатів», було піддано найсуворішому дисциплінарному стягненню в його професії. Крім того, національні суди, позбавляючи заявника права на заняття адвокатською діяльністю, зазначили, що він вчинив «дії, несумісні з адвокатською діяльністю та адвокатською етикою» в порушення частини першої статті 16 та частини першої статті 22 Закону про адвокатів та адвокатську діяльність. Згідно з цими положеннями, адвокат повинен «дотримуватися присяги адвоката та адвокатської етики» і «керуватися виключно вимогами законодавства, а також, у разі якщо «він порушив положення [Закону про адвокатів та адвокатську діяльність] або інших законодавчих актів, Правил адвокатської етики або норм адвокатської етики» бути притягнутим до відповідальності та дисциплінарний проступок (пункт 61 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що вищезазначені положення Закону про адвокатів та адвокатську діяльність були сформульовані в дуже загальних і розпливчастих термінах, що допускають широке тлумачення з боку національних органів влади. Зокрема, не було надано чіткого визначення або обсягу таких термінів, як підстави для позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю, дії, несумісні з адвокатською діяльністю, та дії, несумісні з адвокатською етикою. Ситуація ускладнювалася тим фактом, що на той час ще не було прийнято Положення про Правила адвокатської етики, яке встановлює правила етичної поведінки адвокатів, про які йдеться у статтях 18 і 22 Закону про адвокатів та адвокатську діяльність (пункт 62 рішення).
ЄСПЛ вважав, що спосіб, у який національні суди тлумачили та застосовували відповідне національне законодавство на практиці, як видається, не забезпечив заявнику захисту від свавільного втручання. Отже, існували вагомі підстави вважати, що позбавлення заявника права на заняття адвокатською діяльністю не відповідало вимозі бути «встановленим законом», передбаченої пунктом 2 статті 10 Конвенції. Однак ЄСПЛ зазначив, що питання законності позбавлення заявника права на заняття адвокатською діяльністю тісно пов’язане з ширшими питаннями, що виникають стосовно того, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві», включно з питанням пропорційності вжитих заходів. Тому ЄСПЛ розглянув ці ширші питання, перш ніж дійти висновку щодо всіх аспектів стверджуваного порушення статті 10 Конвенції (див., серед інших рішень, аналогічний підхід у рішенні у справі Mustafa Hajili and Others v. Azerbaijan, №№ 69483/13 та 2 інших, § 53, 6 жовтня 2022 року) (пункт 67 рішення).
ЄСПЛ повторив свій висновок про те, що національні органи влади не навели жодних причин на виправдання позбавлення заявника права на заняття адвокатською діяльністю за другою та третьою фактичними підставами [а саме
сумнів в легітимності Президії та її голови та відмова особисто брати участь в дисциплінарному провадженні]. Що стосується першої фактичної підстави то ЄСПЛ зауважив наступне (пункт 70 рішення).
Звинувачення, висунуті проти Z. G. (адвоката та директора юридичної консультації) у скарзі, стосувалися конкретних і серйозних питань, пов’язаних inter alia з належним здійсненням правосуддя та поведінкою кримінального
характеру, такою як зловживання владою та корупція. Все це було питаннями
високого суспільного інтересу – сферою, в якій відповідно до пункту 2 статті 10
Конвенції існує мало можливостей для обмежень і в якій, зазвичай, має бути
забезпечений високий рівень захисту свободи вираження поглядів. Проте
національні органи влади, зокрема й суди, не надали жодної важливості цьому
аспекту. Зокрема, національні органи влади не врахували, що заявник разом з іншими адвокатами, які намагалися порушити питання суспільного інтересу,
обрали найменш інтрузивний канал для подачі своєї скарги; вони не робили своїх заяв публічно, наприклад через ЗМІ, а замість цього поскаржилися до компетентного професійного органу – АВА – й повідомивши її безпосередньо
надали можливість її Президії розглянути заяви (пункти 72–73 рішення).
Що стосується розгляду тверджень, які були твердженнями про факти, а не оціночними судженнями й оцінки достовірності розголошеної інформації, ЄСПЛ
зазначив, що як Президія (включаючи її Дисциплінарну комісію), так і національні суди застосували підхід, який полягав у тому, що вони просто вимагали від авторів скарги від 20 лютого 2012 року довести свої твердження, не проводячи жодних подальших розслідувань та не вживаючи жодних подальших дій (пункт 74 рішення).
У цій справі не можна сказати, що твердження заявника проти Z. G. були повністю позбавлені будь-якого змісту. Вони підтверджувалися заявами деяких
його колег, зокрема адвоката N. I, проте які були відкликані під час дисциплінарного провадження за нез’ясованих обставин. Оскільки національні суди не вжили жодних заходів неможливо зробити висновок про те, що заявникові була надана реальна можливість довести, що його твердження мали достатню фактичну основу, або що він не зміг довести, наскільки це дозволяли обставини, що інформація, яку він розголосив, була точною і достовірною (див., mutatis mutandis, рішення у справі Morice v. France [ВП], № 29369/10, § 155, ЄСПЛ 2015, і Halet v. Luxembourg [ВП], № 21884/18, § 124–27, 14 лютого 2023 року; порівняйте і протиставте рішенню у справі Rogalski v. Poland, № 5420/16, § 50, 23 березня 2023 року). Оскільки звинувачення проти Z. G. не були спростовані в національному провадженні, твердження заявника про факти ґрунтувалися на тому, що він вважав достатніми підставами (пункт 76 рішення).
Національні суди надали значення тому факту, що більшість адвокатів, які підписали скаргу від 20 лютого 2012 року, відкликали свої заяви, коли дисциплінарна комісія запросила їх письмово. Однак суди проігнорували той
факт, що один з цих адвокатів (Sh. K.) пізніше відкликав письмову заяву, яку він
надав Дисциплінарній комісії, і вирішив підтвердити відповідні звинувачення.
Суди також проігнорували той факт, що адвокат N. I. спочатку зробила письмову заяву проти Z. G., але пізніше відкликала свої твердження, коли вона була
розкритикована Президією за свої дії та зіткнулася з ризиком застосування
дисциплінарних заходів. Незважаючи на те, що заявник висунув аргумент,
важливий з огляду на обставини справи, а саме що дисциплінарне
провадження проти нього та Sh. K. було формою помсти за їхню критику АВА та за те, що вони поставили під сумнів легітимність Президії та її голови, національні суди не розглянули це питання та не намагалися встановити, чи були вищезгадані відкликання N. I. та іншими адвокатами своїх первинних заяв справжніми, а не продиктованими побоюваннями помсти (пункт 77 рішення).
Національні суди підтримали висновок Президії про те, що заявник намагався порушити нормальне функціонування юридичної консультації шляхом поширення неправдивої інформації про Z. G. Таким чином, вони вважали, що заявник завдав шкоди репутації Z. G. і намагався завдати шкоди юридичній
консультації та, зрештою, АВА. Попри той факт, що скарга від 20 лютого 2012 року була подана лише обмеженому колу осіб, суди не визначили обсяг стверджуваної шкоди, а також не збалансували інтереси захисту прав Z. G. та юридичної консультації з правом заявника на свободу вираження поглядів (пункт 78 рішення).
Національні суди також неявно підтримали висновок Президії про те, що заявник діяв недобросовісно, коли висунув звинувачення проти Z. G. у скарзі від 20 лютого 2012 року. Однак суди зробили це, просто покладаючись на письмові заяви Z. G. до Дисциплінарної комісії про те, що заявник і N. I. прагнули «усунути його з посади» директора юридичної консультації, «оскільки їм не подобалися його вимоги дотримуватися закону». Суди не допитували Z. G. і не намагалися перевірити твердження, викладені ним у письмових заявах. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що в матеріалах справи не було нічого, що вказувало б на те, що, розкриваючи інформацію у своїй скарзі від 20 лютого 2012 року, заявник або інші адвокати переслідували будь-яку матеріальну вигоду, особисту неприязнь до Z. G. або мали на меті завдати шкоди юридичній консультації чи АВА (пункт 79 рішення).
Щодо пропорційності заходу, застосованого до заявника, ЄСПЛ повторив, що заявника було піддано найсуворішому покаранню, можливому в його професії – позбавленню права на заняття адвокатською діяльністю, яке позбавило його статусу «адвокат» та виключних прав і повноважень, пов’язаних з цим статусом. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що застосування такого заходу може мати серйозний стримуючий ефект стосовно інших адвокатів. Це може знеохотити їх повідомляти про будь-які неправомірні дії або суперечливі вчинки директорів їхніх юридичних консультацій або критикувати керівництво їхньої професійної асоціації. Беручи до уваги характер застосованого стягнення та серйозність його наслідків, ЄСПЛ вважав, що позбавлення заявника права на заняття адвокатською діяльністю не могло вважатися пропорційним будь-якій меті, яку можна було б законно переслідувати у цій справі (припускаючи, що йдеться про захист репутації та прав інших осіб). Тому було порушення статті 10 Конвенції (пункти 80, 83 рішення).
У світлі статті 46 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що заходи, вжиті на виконання цього рішення, мають бути здійсненними, вчасними, належними та достатніми для забезпечення максимально можливого відшкодування за порушення, встановлене ЄСПЛ, і що такі заходи повинні поставити заявника, наскільки це
можливо, в становище, в якому він перебував до позбавлення його права на заняття адвокатською діяльністю (пункт 92 рішення).
Висновок
Порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 14 листопада 2024 року й набуде статусу
остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
Залишити відповідь