Обставини справи
Справи заявниць стосувалися визнання недійсним їх права власності на земельні ділянки, якими вони володіли та користувалися впродовж багатьох років, на підставі того, що ці землі знаходилися в охоронних зонах залізниць, а отже, ніколи не повинні були передаватися у приватну власність. Заявниці посилалися на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Заява № 27849/15
У 1965 році чоловік заявниці отримав дозвіл на будівництво будинку на земельній ділянці, що належала місцевому колгоспу; очевидно, він так і не оформив своє право власності ні на будинок, ні на землю. Заявниця та її чоловік
проживали в цьому будинку приблизно з 1970 року.
Рішенням суду від 17 серпня 2005 року вимоги заявниці щодо успадкування майна після смерті чоловіка були задоволені. Суд постановив «визнати право
власності [заявниці] на … спадкове майно, що складається з [будинку та земельної ділянки]».
Рішенням сільської ради від 7 грудня 2009 року було затверджено техн ічну документацію заявниці на передачу у приватну власність двох земельних ділянок.
У 2010 році заявниця отримала свідоцтво про право власності (державний акт) на дві земельні ділянки площею 0,25 га та 0,0575 га. Виявляється, що більша ділянка, на якій був розташований її будинок, накладалася на залізничну колію.
У січні 2014 року Державне підприємство «Львівська залізниця» (далі –Залізниця) порушило цивільну справу проти заявниці та сільської ради з вимогою скасувати рішення останньої від 7 грудня 2009 року та визнати право
власності заявниці недійсним. Залізниця стверджувала, що за результатами
документальної перевірки, проведеної у жовтні 2013 року, було встановлено, що земельні ділянки заявниці частково співпадають з межами охоронної зони
Залізниці. Дійшовши такого висновку, інспектор покладався на технічні
документи, а саме плани будівництва Залізниці, датовані 1949 роком, згідно з якими охоронна зона в цьому місці становила шістдесят метрів з кожного боку, тоді як земельна ділянка заявниці була розташована на відстані двадцяти
восьми метрів від осі залізничної колії.
Залізниця також посилалася на декілька документів радянських часів щодо використання земель залізницями, а також на Земельний кодекс України та Закон України Про транспорт, які передбачали, що землі, які входять до складу охоронних зон залізниць, є частиною земель залізничного транспорту і перебувають у державній власності. Сільська рада та заявниця заперечували
проти цих вимог, стверджуючи, що виділення землі заявниці було законним,
оскільки Залізниця не мала оформленого права власності на земельні ділянки, про які йшлося.
Рішенням від 3 квітня 2014 року суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги Залізниці, по суті повторивши її аргументи.
Заявниця оскаржила це рішення, і 12 червня 2014 року Апеляційний суд Чернівецької області задовольнив її апеляційну скаргу. Він скасував вищезгадане рішення і встановив, що Залізниця не довела, що її право на спірну земельну ділянку було належним чином оформлено, хоча цього вимагало як радянське законодавство, чинне на момент будівництва залізничної колії, про яку йдеться, так і сучасне українське законодавство. Суд також зазначив, що жодна з підстав для припинення права власності, передбачених статтею 140 Земельного кодексу, не була застосована у справі заявниці.
Суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та залишив у силі рішення місцевого суду і його мотивування.
Заява № 33358/15
За словами другої заявниці, у 1946 році її дідусь отримав право користування земельною ділянкою в селі Брюховичі для ведення садівництва, і з того часу сім’я заявниці працювала на цій землі.
У 2005 році заявниця ініціювала процедуру отримання права власності на цю земельну ділянку.
Рішенням від 20 липня 2006 року сільська рада затвердила технічну документацію, розроблену заявницею на спірну земельну ділянку. 14 грудня 2006 року заявниця отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,1366 га.
У березні 2014 року місцева прокуратура разом із Укрзалізницею та Міністерством інфраструктури розпочала провадження з метою скасування
вищезгаданого рішення сільської ради та визнання недійсним права власності
заявниці. Прокурор посилався на технічний план будівництва Залізниці,
датований 1962 роком, згідно з яким частина земельної ділянки, що належала
заявниці, накладалася на земельну ділянку, нібито виділену Залізниці, оскільки
охоронна зона залізниці в цьому місці становила сорок метрів. Прокуратура
стверджувала, що будь-яке виділення землі, що зачіпає землі Залізниці, повинно
проводитися за її згодою, чого не було зроблено у справі заявниці.
12 вересня 2014 року суд першої інстанції відхилив позовні вимоги прокурора, встановивши, що Залізниця не мала правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку і що технічний план 1962 року не міг свідчити про існування таких прав. Суд також встановив, що не було необхідності отримувати згоду Залізниці під час первинної процедури надання заявниці правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку сільською радою, оскільки зі сторони, зверненої до залізничної колії, ця ділянка межувала з проїздом, що належав до «земель загального користування», а не безпосередньо з залізничною колією.
Після апеляційного оскарження цього рішення Апеляційний суд Львівської області 8 грудня 2014 року скасував його та прийняв рішення, підтримане згодом судом касаційної інстанції, на користь прокуратури. Суд по суті повторив аргументи, наведені прокурором у своєму позові.
Оцінка Суду
ЄСПЛ виснував, що у цій справі мало місце втручання у володіння заявників. Незалежно від того, чи розглядається воно як позбавлення власності, чи як контроль над майном, що використовується, застосовні принципи залишаються незмінними (див. рішення у справах Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş. v. Bulgaria, № 3503/08, § 39-40, від 13 жовтня 2015 року та, наприклад, Kryvenkyy v. Ukraine, № 43768/07, §§ 41-42 та § 45, від 16 лютого 2017 року). Таким чином, ЄСПЛ розглянув, чи було це втручання законним, чи переслідувало воно загальний інтерес і чи було воно пропорційним.
Щодо питання законності Суд зазначив, що, хоча національні суди у своїх рішеннях посилалися на низку законодавчих положень, видається, що один і той
самий набір положень дозволив їм дійти різних висновків. Суди, які прийняли
рішення не на користь заявниць, зосередилися на тому, що земельні ділянки, про які йшлося, безпосередньо прилягають до залізничних колій, а отже, знаходяться в охоронній зоні Залізниці, і що цього самого по собі було
достатньо для того, щоб Залізниця могла відстоювати свої права на цю землю
(див. пункти 9 і 18 рішення). Суди, які ухвалювали рішення на користь заявниць,
зосереджували увагу на тому, що Залізниця не мала формального права на спірні земельні ділянки, тому вони не могли бути витребувані у заявниць (див.
пункти 10 та 17 рішення).
Водночас Суд не міг залишити поза увагою висновки апеляційного суду у справі першої заявниці про те, що жодна з підстав припинення права власності на землю, вичерпним чином передбачених статтею 140 Земельного кодексу, не була застосована у цій справі (див. пункти 10 та 21 рішення). Уряд не надав
жодних конкретних пояснень з цього приводу.
Що стосується законної мети, Суд в принципі визнав, що існує загальний інтерес у збереженні охоронних зон вздовж залізничних колій, оскільки вони є заходом безпеки, спрямованим на безпечну та ефективну роботу залізничного транспорту та захисту населення. Тим не менш, спірні земельні ділянки знаходилися в безпосередній близькості від залізничних колій протягом десятиліть. Більше того, у справі першої заявниці земля була виділена її чоловікові вже після того, як була побудована залізнична колія. Очевидно, що першій заявниці та її чоловікові ніколи не чинилися перешкоди у користуванні цією землею до 2014 року.
Підсумовуючи, Суд мав сумніви щодо законності втручання, про яке йдеться, з точки зору передбачуваності застосовного законодавства та існування реального суспільного інтересу, здатного виправдати втручання. Тим не менш, Суд не вважав за необхідне виносити рішення з цих питань, оскільки втручання в будь-якому випадку є непропорційним з причин, викладених нижче (див., mutatis mutandis, рішення у справі Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine, №5876/15, §§ 57 та 62, від 9 жовтня 2018 року).
У цій справі сама Залізниця або прокуратура від її імені порушили цивільне провадження з метою скасування рішень місцевих рад про виділення земельних
ділянок заявницям та визнання недійсними їхніх прав власності, стверджуючи, що таке виділення було незаконним з самого початку, оскільки земля належала до охоронної зони Залізниць. Цю ситуацію слід розглядати у світлі
вищезгаданого «принципу належного врядування». У зв’язку з цим ЄСПЛ
зазначив, що на національному рівні, яким би чином земля не була відібрана у заявниць, добровільно чи ні, в рамках відчуження землі з мотивів суспільної необхідності, виплата компенсації була б обов’язковою відповідно до національного законодавства (див. пункти 23 і 36 рішення).
І навпаки, тип провадження, ініційований у цих справах (провадження rei vindicatio), не передбачав примусової компенсації за втрату земельної ділянки. Суду не було надано переконливих аргументів, які б свідчили про існування
чіткого національного законодавства, яке б передбачало грошову або будь-яку
іншу форму компенсації за будь-яку шкоду в ситуації заявниць. Таким чином,
заявниці були позбавлені майна без будь-якої компенсації.
Суд також зазначив, що після визнання недійсним права власності першої заявниці на земельну ділянку у 2014 році Залізниця, очевидно, не вжила жодних
заходів щодо реєстрації свого права власності на неї або будь-яких інших дій,
пов’язаних із земельною ділянкою.
Що стосується другої заявниці, Суд зазначив, що її право власності на всю земельну ділянку було визнано недійсним, незважаючи на те, що лише невелика її частина перетиналася з охоронною зоною Залізниці, і цей факт був визнаний
самими національними судами (див. пункт 18 рішення).
З огляду на викладене вище, ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у право власності заявниць, окрім того, що викликало серйозні сумніви щодо його
законності та відповідності загальним інтересам, поклало на них непропорційний тягар, оскільки їм не було запропоновано жодної компенсації за вилучену у них земельну ділянку.
Відповідно, мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Висновок
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 24 жовтня 2024 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
