Ухвалою колегії суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 13 серпня 2024 року у справі № 991/5673/24 (провадження №11-сс/991/539/24) апеляційні скарги захисника підозрюваного ОСОБА_2 – адвоката ОСОБА_3 та власника майна ОСОБА_4 були залишені без задоволення, а ухвала слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 02 липня 2024 року, якою на майно вказаних осіб було накладено арешт, залишена без змін.
Я не погоджуюсь із позицією більшості суддів – членів колегії, так як під час прийняття рішення, на моє переконання, колегія суддів не врахувала відсутність правових підстав для застосування заходу забезпечення кримінального провадження – арешту майна.
Так, 01 липня 2024 року до слідчого судді Вищого антикорупційного суду з клопотанням про арешт майна ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернувся детектив Національного антикорупційного бюро України ОСОБА_5 за погодженням із прокурором САП ОСОБА_6 .
В обґрунтування клопотання детектив посилався на необхідність застосування даного виду забезпечення кримінального провадження з підстав, визначених п.2) ч.2 ст.170 КПК (з метою забезпечення спеціальної конфіскації) та п.4) ч.2 ст.170 КПК (з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди).
При цьому, з клопотання та доданих до нього матеріалів вбачається, що за результатами проведення низки експертних досліджень було встановлено, що внаслідок кримінального правопорушення охоронюваним законом державним інтересам ПрАТ «НЕК «УКРЕНЕРГО» були спричинені тяжкі наслідки на суму 10 259 357,00 грн.
Слідчий суддя, розглянувши зазначене клопотання детектива про арешт майна, задовольнив його, однак в ухвалі від 02 липня 2024 року зазначив, що «вважає недоведеним необхідність накладення арешту з метою забезпечення спеціальної конфіскації на майно, зазначене у клопотанні», в той же час слідчим суддею було «встановлено достатньо підстав для висновку, що у випадку засудження ОСОБА_2 за вчинення інкримінованого йому злочину на нього може бути покладеного обов`язок з відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, зокрема, за рахунок майна, яке йому належить, в тому числі за рахунок його частки в спільному сумісному майні подружжя».
З апеляційною скаргою на вказану ухвалу слідчого судді задля її оскарження в частині відхилення доводів клопотання про відсутність підстав для застосування заходів забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна з метою забезпечення спеціальної конфіскації, прокурор не звертався.
Ключовим фактором, який, на моє переконання, мав вирішальне значення для вирішення клопотання детектива про накладення арешту на майно з підстав, передбачених п.4) ч.2 ст.170 КПК, було з`ясування, чи зверталась особа, яка має право заявити цивільний позов у даному кримінальному провадженні, з таким позовом, тобто встановлення існування відповідної вимоги, яка може бути забезпечена у визначеному законом порядку.
Як вбачається з матеріалів клопотання та пояснень прокурора, наданих у судовому засіданні під час апеляційного перегляду, ні на момент звернення з клопотанням про арешт майна, ні на час апеляційного перегляду, особою, якій, за твердженням сторони обвинувачення, внаслідок вчинення кримінального правопорушення були спричинені збитки – ПрАТ «НЕК «УКРЕНЕРГО», цивільний позов не пред`являвся. Так само не було заявлено цивільний позов і прокурором.
Як вбачається з матеріалів апеляційного провадження, 26 червня 2024 року прокурор САП ОСОБА_6 звернувся до Голови правління ПрАТ «НЕК «УКРЕНЕРГО» з пропозицією подати в строк до 27 червня 2024 року заяву про залучення у якості потерпілого або ж письмову згоду на визнання потерпілим у кримінальному провадженні №62022100130000251. Жодних пропозицій щодо звернення ПрАТ «НЕК «УКРЕНЕРГО» з цивільним позовом у даному кримінальному провадженні лист прокурора ОСОБА_6 не містить.
Таким чином, на час звернення з клопотанням про арешт майна, так само як і на час здійснення апеляційного перегляду, ПрАТ «НЕК «УКРЕНЕРГО» у якості потерпілого не залучено та з цивільним позовом вказане товариство не зверталось. Крім того, виходячи з матеріалів провадження, на час подання відповідного клопотання слідчому судді у прокурора були відсутні повноваження на звернення з цивільним позовом у даному кримінальному провадженні з підстав, визначених ст.23 Закону України №1697-VII від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру», а відтак і повноваження на звернення з клопотанням про його забезпечення.
Відповідно до приписів ч. 6 ст. 170 КПК України, у випадку накладення арешту на підставі п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.
Частиною 8 ст. 170 КПК України передбачено, що вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову або стягнення отриманої неправомірної вигоди, повинна бути співмірною розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або зазначеної у цивільному позові, розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою.
Розмір шкоди є саме тією величиною, відповідно до якої визначається предмет цивільного позову та співмірність такого заходу забезпечення як арешт цього майна.
Матеріали провадження не містять відомостей щодо оцінки вартості майна щодо арешту якого звертався прокурор, що виключає можливість визначення співмірності заявленого заходу забезпечення розміру ймовірно спричиненої кримінальним правопорушенням шкоди.
З урахуванням принципу диспозитивності, встановленого ст. 26 КПК України, звернення із цивільним позовом є правом позивача чи прокурора, яке може бути реалізоване (а може і не бути реалізовано). Крім того, інші норми кримінального процесуального законодавства не встановлюють такого прямого обов`язку і не зазначають, що у будь-якому випадку такий позов має бути заявлений у кримінальному провадженні. Наявність зазначеної дискреції у разі задоволення клопотання про арешт майна на підставі п.4 ч.2 ст.170 КПК України лише за умови наявності шкоди без звернення із цивільним позовом буде породжувати для власника майна відсутність правової визначеності як елементу принципу верховенства права. За таких умов особа буде обмежена у праві власності, при цьому не маючи змоги спрогнозувати чи буде заявлений у майбутньому цивільній позов без будь-яких обмежень у часі.
Саме реалізація права на звернення з цивільним позовом є підставою для можливого застосування арешту майна в кримінальному провадженні з підстав, визначених п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України.
А тому, за вказаних умов накладення арешту у даному провадженні з підстав, передбачених п.4 ч.2 ст.170 КПК України, не відповідає засадам верховенства права та законності.
Щодо посилання у клопотанні на певну практику Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, то слід відзначити, що наведена стороною обвинувачення практика не є однозначною, оскільки існує і інший підхід до вирішення даного питання, зокрема викладений у рішеннях Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 13.05.2020 у справі № 991/2620/20 та від 14.05.2020 у справі № 991/2677/20.
Враховуючи наведене, вважаю, що колегією суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційна скарга мала бути задоволена, а ухвала слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 02 липня 2024 року скасована з постановленням нової, якою в задоволенні клопотання про накладення арешту на майно ОСОБА_2 та ОСОБА_4 мало бути відмовлено.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
