Коли допускається звернення стягнення на частину майна ТОВ, пропорційну частці учасника у статутному капіталі, за його особистими боргами? – ВП ВС

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі – позивачка) до ОСОБА_2 (далі – відповідач) про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, стягнення компенсації половини вартості внесків до статутних капіталів господарських товариств

і за зустрічним позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та стягнення коштів, набутих за час шлюбу,

за касаційними скаргами позивачки (представник – адвокат Голубничий Олег Ігорович) та відповідача (представник – адвокат Ільїна Дар`я Валеріївна) на постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, прийняту колегією суддів у складі Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. М.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1.           Сторони спору певний час спільно проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Згодом перебували у зареєстрованому шлюбі. Відповідач ініціював його розірвання. Позивачка звернулася з позовом до відповідача про встановлення факту спільного проживання ними однією сім`єю без реєстрації шлюбу, поділ набутої ними під час такого проживання квартири та компенсацію половини вартості внесків до статутного капіталу трьох юридичний осіб. Відповідач у зустрічному позові просив, зокрема, стягнути з колишньої дружини половину грошових заощаджень, спільно набутих за час шлюбу.

2.           Суд першої інстанції задовольнив частково первісний і зустрічний позови: встановив факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в межах трьох років, що передували реєстрації шлюбу; визнав спільним сумісним майном сторін квартиру і поділив її в ідеальних частках між ними; стягнув із відповідача на користь позивачки «компенсацію вартості її частки внеску» до статутного капіталу однієї з юридичних осіб; у задоволенні первісного та зустрічного позовів в інших частинах відмовив.

3.           Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення. Вважав доведеним факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в межах року, що передував реєстрації шлюбу; стягнув із відповідача на користь позивачки «компенсацію вартості її частки внеску» до статутного капіталу однієї з юридичних осіб, але іншої, ніж визначив суд першої інстанції; у задоволенні первісного та зустрічного позовів в інших частинах відмовив.Вважав, що сторони не навели достатніх доказів для визнання факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в межах трьох років, що передували реєстрації шлюбу. Зазначив, що позивачка не спростувала правомірності набуття квартири особисто відповідачем.

4.           Позивачка подала касаційну скаргу через те, що апеляційний суд помилково визначив період її спільного з відповідачем проживання без реєстрації шлюбу, оскільки вибірково взяв до уваги письмові докази щодо проведення ремонту у спірній квартирі, відхиливши інші письмові докази, а також показання свідків і докази спільного відпочинку за кордоном.

5.           На думку відповідача, викладеній у його касаційній скарзі, апеляційний суд не врахував, що право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не внеску до статутного капіталу.

6.           Велика Палата Верховного Суду мала, зокрема, відповісти на питання про те, чи може один із подружжя претендувати

(а) на визначення розміру його частки шляхом поділу частки іншого з подружжя у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю,

або

(б) на стягнення половини вартості частки іншого з подружжя у такому капіталі,

або

(в) на стягнення половини вартості внеску іншого з подружжя у цьому капіталі. Вирішити,  чи має право один із подружжя, який був співвласником коштів чи іншого майна, внесених у статутний капітал товариства, вимагати поділу спільної сумісної власності у такому і, відповідно, виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі товариства.

(2) Зміст позовної заяви

7.           5 грудня 2016 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог і зміну предмета позову (т. 1, а. с. 101-103) просила:

7.1.       Установити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем у період із травня 2010 року до 25 квітня 2013 року.

7.2.       Визнати спільним сумісним майном її та відповідача квартиру загальною площею 96,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі – квартира АДРЕСА_2 ).

7.3.       Поділити майно, набуте нею із відповідачем за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, через визнання за кожним із них права спільної часткової власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

7.4.       Стягнути з відповідача компенсацію половини вартості внесків до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТзОВ) «Інноваційний дорожній ремонт» у розмірі 750 000,00 грн, ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» у розмірі 500 000,00 грн, ТзОВ «Ноябрь і Ко» у розмірі 33 000,00 грн.

8.    Мотивувала позов так:

8.1.       Позивачка проживала разом із відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з травня 2010 року до такої реєстрації 25 квітня 2013 року (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів міста Києва з Державним центром розвитку сім`ї).

8.2.       У вказаний період сторони спільно вели господарство та мали спільний бюджет. Спершу проживали у квартирі, в якій зареєстрований відповідач, за адресою: АДРЕСА_3 (далі – квартира АДРЕСА_4 ). За місяць до офіційної реєстрації шлюбу, під час вагітності позивачки вони переїхали жити у квартиру АДРЕСА_2 .

8.3.       ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син – ОСОБА_3 .

8.4.       Фактичні шлюбні відносини сторін можуть підтвердити свідки: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

8.5.       Позивачка разом із відповідачем спільно відпочивали за кордоном, зокрема: з 30 грудня 2008 року до 10 січня 2009 року – у Таїланді; з 25 квітня до 9 травня 2009 року – у США; з 5 до 15 січня 2010 року – у Домініканській Республіці; з 2 до 9 травня 2010 року – круїз Середземним морем; з 30 грудня 2010 року до 10 січня 2011 року – у Малайзії; з 10 до 13 листопада 2011 року – у Чехії; у вересні 2012 року – на острові Криті. Зазначене підтверджують відмітки у закордонних паспортах, копії сторінок яких додані до матеріалів справи.

8.6.       Факт спільного проживання підтверджують спільні фотографії сторін, а також відсутність у цей період інших зареєстрованих шлюбних відносин.

8.7.       У період спільного проживання сторони придбали квартиру АДРЕСА_2 , у якій спільними зусиллями зробили ремонт. Тому позивачка просить поділити цю квартиру, враховуючи рівність часток кожного з подружжя.

8.8.       Відповідач без письмової згоди позивачки вніс у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» 1 500 000,00 грн, у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» – 1 000 000,00 грн і у статутний капітал ТзОВ «Ноябрь і Ко» – 66 000,00 грн. Тому вона вважає, що має право на компенсацію половини вартості внесків відповідача у статутні капітали вказаних господарських товариств, тобто на 1 283 000,00 грн.

(3) Зміст зустрічної позовної заяви

9.           25 серпня 2018 року відповідач подав зустрічну позовну заяву, у якій просив:

9.1.       Установити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з позивачкою у період із січня 2013 року до 25 квітня 2013 року.

9.2.       Стягнути з позивачки на його користь 10 000,00 дол. США заощаджень, набутих за час перебування у шлюбі.

10. Мотивував зустрічний позов так:

10.1.    Спільне проживання з позивачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу розпочалося не з травня 2010 року. Спільний відпочинок один раз на рік не підтверджує факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Спілкувалися та зустрічалися з 2008 року, однак почали спільно проживати, вести спільне господарство, мати взаємні права й обов`язки, зокрема спільний бюджет, тільки з січня 2013 року – після повернення зі спільної подорожі до Італії й отримання інформації про вагітність позивачки. З того часу вони проживали у квартирі АДРЕСА_4 , а з березня 2013 року – у квартирі АДРЕСА_2 , у якій зареєстрували місце проживання позивачки 5 квітня 2013 року.

10.2.    Вказані обставини можуть підтвердити свідки: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 .

10.3.    Доходи відповідача підтверджує довідка Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління Державної фіскальної служби (далі – ГУ ДФС) у м. Києві №/Ш/26-58-13-02-09 (т. 1, а. с. 224), згідно з якою сума доходу за 2010 рік становить 418 104,00 грн, за 2011 рік – 480 489,00 грн, за 2012 рік – 824 739,00 грн, за 2013 рік – 1 128 870,00 грн.

10.4.    До укладення шлюбу з позивачкою відповідач не перебував у фактичних і зареєстрованих шлюбних відносинах, звик проживати один, самостійно вести домашнє господарство та займатися побутовими питаннями. Зокрема, згідно з відповіддю на адвокатський запит від кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», розташованого за адресою: АДРЕСА_5 , із січня до грудня 2012 року він відвідував його самостійно, замовляв сніданки та обіди, що підтверджують відомості з клієнтської бази.

10.5.    Оскільки сторони почали спільно проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу із січня 2013 року, а квартира АДРЕСА_2 придбана 9 лютого 2012 року, вона належить відповідачеві на праві власності та не може бути предметом поділу. Позивачка не брала участі у пошуку цієї квартири й укладенні договору купівлі-продажу. Сторони цього договору вказали у пункті 6.1 про те, що відповідач у зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає та не веде спільного господарства з іншою особою.

10.6.    Не відповідає дійсності інформація про те, що відповідач вніс до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» 1 500 000,00 грн. Тому у задоволенні вимоги про компенсацію половини вартості цього внеску слід відмовити.

10.7.    ТзОВ «Ноябрь і Ко» зареєстроване у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 30 червня 2017 року, тобто після розірвання 7 лютого 2017 року Солом`янським районним судом м. Києва у справі № 760/21227/16-ц (№ у ЄДРСР 64552170) шлюбу між сторонами. Тому у задоволенні вимоги про компенсацію половини вартості внеску до статутного капіталу цього товариства теж слід відмовити.

10.8.    Не погоджується із тим, що йому слід компенсувати позивачці половину вартості внеску до статутного капіталу ТОВ «Торговий дім «Євро Фуд».

10.9.    Просить поділити між сторонами грошові заощадження у сумі 20 000,00 дол. США, набуті разом із позивачкою за період шлюбу.

11.        12 лютого 2019 року Солом`янський районний суд м. Києва постановив ухвалу, згідно з якою на підставі клопотання позивачки залишив без розгляду її вимогу про стягнення з відповідача компенсації вартості половини внеску до статутного капіталу ТзОВ «Ноябрь і Ко».

(4) Зміст рішення суду першої інстанції

12.        12 серпня 2020 року Солом`янський районний суд м. Києва ухвалив рішення, згідно з яким первісний і зустрічний позови задовольнив частково: встановив факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року; визнав спільним сумісним майном сторін квартиру АДРЕСА_2 і поділив її, визнавши за кожним із них право власності на її 1/2 частину; стягнув із відповідача на користь позивачки 500 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», а також 7 441,20 грн судового збору; в іншій частині у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив; стягнув з відповідача на користь позивачки 7 441,20 грн судового збору, а з позивачки на користь відповідача – 704,80 грн судового збору. Мотивував рішення так:

12.1.    Факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року підтверджують: показання свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 ; спільний відпочинок за кордоном у Таїланді та США у 2009 році, у Домініканській Республіці у 2010 році, круїз Середземним морем того ж року, відпочинок у Малайзії та Чехії у 2011 році, на острові Криті у 2012 році; докази придбання меблів, виготовлення та встановлення меблевих і керамічних виробів, сантехніки у квартирі АДРЕСА_2 .

12.2.    Необґрунтованими є доводи відповідача про те, що не слід брати до уваги докази його спільних подорожей із позивачкою, бо він відпочивав і подорожував з іншими жінками та виїздив за кордон сам.

12.3.    Відповідач придбав квартиру АДРЕСА_2 , перебуваючи у фактичних сімейно-шлюбних відносинах із позивачкою. Тому це майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Безпідставними є доводи відповідача про те, що він придбав квартиру АДРЕСА_2 за власні кошти, отримані у позику.

12.4.    Слід стягнути компенсацію половини вартості внеску відповідача до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», загальний розмір якого становив 1 000 000,00 грн згідно з відомостями з інформаційної довідки з офіційного вебсайту Міністерства юстиції України (т 1, а. с. 113-119) та листа ГУ ДФС у м. Києві від 26 квітня 2019 року (т. 2, а. с. 100-102). Задовольняючи цю вимогу, застосував висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 3 червня 2015 році у справі № 6-38цс15, і висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц.

12.5.    Треба відмовити у задоволенні вимоги про стягнення компенсації половини вартості внеску відповідача до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт», оскільки позивачка не довела належними доказами, що це товариство було зареєстроване під час шлюбу сторін. Відповідна інформація відсутня в інформаційній довідці з офіційного вебсайту Міністерства юстиції України (т 1, а. с. 113-119) і листі ГУ ДФС у м. Києві (т. 2, а. с. 100-102). Довідка ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» від 11 лютого 2019 року (т. 2, а. с. 67) не є належним доказом факту державної реєстрації товариства.

12.6.    Вимога за зустрічним позовом про стягнення з позивачки 10 000,00 дол. США є необґрунтованою, бо відповідач не надав доказів наявності цих коштів у спільній сумісній власності подружжя, а його доводи ґрунтуються виключно на поясненнях.

(5) Зміст постанови суду апеляційної інстанції

13.        21 січня 2021 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 12 серпня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення первісного і зустрічного позовів: установив факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року; стягнув з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт»; в іншій частині у задоволенні первісного та зустрічного позову відмовив. Мотивував постанову так:

13.1.    25 квітня 2013 року сторони уклали шлюб, який 7 лютого 2017 року Солом`янський районний суд м. Києва у справі № 760/21227/16-ц розірвав.

13.2.    Факт спільного проживання позивачки з відповідачем однією сім`єю з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року непідтверджений достатніми доказами. Цей факт не можна встановити за відсутності інших доказів лише за показаннями свідків (близький за змістом висновок сформульований у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц і від 6 квітня 2020 року в справі № 738/1452/17).

13.3.    Надані суду докази не підтверджують, що замовлені та доставлені позивачкою сантехнічні, електротехнічні й інші оздоблювальні та декоративні матеріали стосуються саме ремонту й облаштування квартири АДРЕСА_2 , бо у власності позивачки є інше житло. Саме тому не є допустимими доказами проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року: договір поставки № 308 від 5 жовтня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_14 стосовно меблів (т. 1, а. с. 158-164); комерційна пропозиція ТзОВ «Ойкос Україна Декор» щодо матеріалів від 12 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 165); товарний чек від 13 червня 2012 року про придбання карнизу (т. 1, а. с. 166); накладна та замовлення від магазину «Лампа» від 3 і 30 липня 2012 року № 20702/551 та № 20702/552 відповідно (т. 1, а. с. 171, 172, 178); накладна від 25 липня 2012 року (т. 1, а. с. 173); рахунки-фактури ТзОВ «Галант Пол електра» № 18243 від 22 серпня 2012 року та № 25735 від 8 листопада 2012 року на поставку механізмів освітлення (т. 1, а. с. 174, 176); накладна суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_15 від 2 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 177); рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_16 № 10/22 від 22 жовтня 2012 року (т. 1, а. с. 179); замовлення покупця № 1331 від 19 листопада 2012 року (т. 1, а. с. 180); товарний чек на купівлю сантехніки № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 182); рахунки-фактури суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_17 на поставку сантехнічних та оздоблювальних матеріалів з магазину «Агромат» № 117113 від 17 квітня 2012 року, № 122511 від 21 квітня 2012 року, № 123492 від 23 квітня 2012 року, № 133096 і № 132167 від 30 квітня 2012 року, № 133103 від 1 травня 2012 року, № 213241 від 1 липня 2012 року, № 234587 від 16 липня 2012 року, № 240515 від 20 липня 2012 року, № 257880 від 2 серпня 2012 року, № 277096 від 16 серпня 2012 року, № 281959 і № 282251 від 20 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 183-195). Крім того, неналежним доказом є і договір на виготовлення та поставку меблевих виробів № НФ 000001306 від 12 вересня 2015 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 (т. 1, а. с. 142-145), перебуваючи з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.

13.4.    Починаючи з 8 травня 2012 року позивачка брала участь у ремонті й облаштуванні квартири АДРЕСА_2 , що підтверджують: договір поставки № 297 від 8 травня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 про виготовлення та доставку меблів (т. 1, а. с. 146-154); договір купівлі-продажу меблів № 4R 648 від 30 червня 2012 року, який вона уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_19 (т. 1, а. с. 132-141); договір № 227/11 від 27 листопада 2012 року, укладений з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_20 про виготовлення та доставку вітражів (т. 1, а. с. 126-131); товарні чеки на придбання речей і матеріалів від 18 та 20 червня 2012 року (т. 1, а. с. 166-169); замовлення № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 181). Отже, вказані докази підтверджують існування з 8 травня 2012 року у сторін відносин, притаманних подружжю.

13.5.    Доводи про те, що сторони у спірний період неодноразово спільно відпочивали, не є достатніми для визнання факту проживання їх однією сім`єю без реєстрації шлюбу у розумінні статті 74 Сімейного кодексу України (далі – СК України) без наявності інших ознак сім`ї: ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю (аналогічний висновок є у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15).

13.6.    Відповідач придбав квартиру АДРЕСА_2 до початку спільного проживання з позивачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Тому це майно не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. У матеріалах справи немає відомостей про те, що пункт 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року визнаний недійсним. З огляду на припис статті 204 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) діє презумпція належності квартири АДРЕСА_2 на праві власності відповідачеві (аналогічний висновок щодо належності квартири до особистої приватної власності покупця у разі вказівки про це у договорі купівлі-продажу зробив Верховний Суду складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц).

13.7.    Якщо один із подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або у праві вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, а також висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц).

13.8.    Принцип правової визначеності як елемент верховенства права передбачає, зокрема, те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 306/192/14-ц). Як установив Солом`янський районний суд м. Києва у рішенні від 7 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц, сторони з весни 2016 року перестали підтримувати подружні стосунки, вести домашнє господарство та проживають окремо. ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» зареєстроване 19 жовтня 2016 року. Тому у позивачки не виникло право вимоги щодо виплати їй компенсації половини вартості внеску до статутного капіталу цього товариства згідно зі статтями 69, 70 СК України, статтями 113, 115 ЦК України та статтями 1, 12 Закону України «Про господарські товариства». Отже, у задоволенні відповідної вимоги треба відмовити.

13.9.    Згідно з підписаною директором ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» довідкою від 11 лютого 2019 року (т. 2, а. с. 67) це товариство зареєстроване 11 лютого 2016 року, тобто у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Розмір внеску відповідача до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» становить 1 500 000,00 грн (т. 2, а. с. 100-102) згідно з листом ГУ ДФС у м. Києві від 26 квітня 2019 року за №11386/9/26-15-08-06-25. Тому вимогу про стягнення 750 000,00 грн як половини вартості внеску до статутного капіталу цього товариства згідно зі статтями 69, 70 СК України, статтями 113, 115 ЦК України та статтями 1, 12 Закону України «Про господарські товариства» треба задовольнити.

13.10. Суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні зустрічної позовної вимоги відповідача про стягнення 10 000,00 дол. США через недоведеність.

(6) Зміст вимог касаційних скарг

14.        25 лютого 2021 року позивачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджувала про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. У касаційній скарзі просить:

14.1.    Скасувати постанову апеляційного суду у частині часткового задоволення первісного позову, встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року та відмови у задоволенні решти вимог позивачки.

14.2.    Залишити в силі постанову апеляційного суду у частині стягнення на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт».

14.3.    Залишити в силі рішення суду першої інстанції про: встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року; визнання квартири № 424 спільною сумісною власністю та її поділ між сторонами шляхом визнання за кожним з них права власності на 1/2 частину; стягнення на користь позивачки 500 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд».

15.        5 березня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про залишення цієї скарги без руху. 22 березня 2021 року позивачка подала заяву про усунення недоліків у частині сплати судового збору.

16.        27 лютого 2021 року відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

17.        26 березня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про залишення цієї скарги без руху.

18.        4 червня 2021 року відповідач подав касаційну скаргу з усунутими недоліками. Стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати постанову апеляційного суду у частині часткового задоволення первісного позову про стягнення з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову.

(7) Зміст ухвал суду касаційної інстанції

19.        29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою поновив позивачці строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. Зазначив, що у цій скарзі є доводи щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 4 частини другої статті 389 та пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України: суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, а також висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 306/192/14-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц і від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17 та від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15. Крім того, вказав, що позивачка вважає, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази.

20.        30 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача. Зазначив, що у ній є доводи щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 4 частини другої статті 389 та пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України: суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, сформульованих у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, і висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15. Крім того, відповідач вказав, що апеляційний суд установив обставини, які мають суттєве значення, на підставі «недопустимих доказів».

21.        20 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що необхідно відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Згідно з цим висновком, якщо один із подружжя є учасником господарського товариства та вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна (грошова компенсація) у разі поділу майна подружжя. Мотивував необхідність відступу так:

21.1.    Незважаючи на поширену судову практику, питання поділу бізнесу – вартості внесеного майна, половини отриманого доходу від діяльності товариства з обмеженою діяльністю – є одними з найбільш неоднозначних під час поділу спільного майна подружжя. Підходи щодо поділу майна подружжя у частині поділу частки у такому товаристві (тобто стосовно прав одного з подружжя під час розірвання шлюбу на частку у статутному капіталі товариства, яке належить іншому з подружжя) у судовій практиці змінювалися.

21.2.    Позивачка має право на компенсацію половини вартості внеску відповідача до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, бо такий внесок зроблений під час шлюбу за рахунок спільних сумісних коштів.

21.3.    19 вересня 2012 року Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі № 1-8/2012 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України. Виснував, що статутний капітал і майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

21.4.    3 липня 2013 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 6-61цс13, у якій вказав, що у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з подружжя у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а інший із подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

21.5.    2 жовтня 2013 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 6-79цс13, у якій зазначив, що «навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства».

21.6.    3 червня 2015 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 6-38цс15, у якій роз`яснив поняття частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та спосіб поділу такого майна: «Якщо один із подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується у право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства».

21.7.    Вирішуючи спори про поділ майна подружжя у частині поділу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, Верховний Суд послідовно застосовує висновки Верховного Суду України. Вказане підтверджують постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, від 11 березня 2020 року у справі № 161/19023/17, від 8 вересня 2021 року у справі № 727/6374/17, від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 вересня 2021 року у справі № 161/9644/19, від 1 листопада 2021 року у справі № 179/130/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 906/936/18, від 3 березня 2020 року у справі № 909/52/19. У цих справах порушене право позивача суд захистив через стягнення грошової компенсації половини вартості внесеного до статутного капіталу майна, половини отриманого доходу від діяльності підприємства, половини майна, що залишилось після його ліквідації.

21.8.    29 червня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 916/2813/18 і відступила від висновків Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 569/6236/16-ц, і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованого у постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 918/598/18, про те, що частка у статутному капіталі приватного підприємства, яка «придбана» за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним із подружжя без згоди іншого.

21.9.    15 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову у справі № 450/624/15. Відмовив у задоволенні вимоги позивачки до відповідача про виділення 1/2 частини статутного капіталу приватного підприємства. Вважав, що апеляційний суд обґрунтовано виснував про відсутність підстав для визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину нерухомого майна, належного такому підприємству, бо це майно є власністю юридичної особи. Однак апеляційний суд помилково зазначив, що речове право позивачки трансформувалося у право вимоги на виплату половини вартості зазначеного майна, набутого за рахунок спільних коштів подружжя для використання у підприємницькій діяльності. Зважаючи на необхідність урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, про те, що у разі внесення одним із подружжя (колишнього подружжя), який є учасником господарського товариства, коштів чи майна до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, саме товариство стає їх власником, тоді як право іншого з подружжя на спільні кошти / майно трансформується в інший об`єкт – право вимоги на виплату частки у статутному капіталі товариства, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника товариства до його статутного капіталу, Верховний Суд вважав обґрунтованими доводи касаційної скарги відповідача про те, що позивач наділений правом вимагати компенсації половини вартості частки іншого з подружжя у статутному капіталі товариства, а не виплати половини вартості внеску відповідача як засновника до статутного капіталу товариства чи половини вартості внесеного подружжям майна.

21.10. У справі № 450/624/15 одна із суддів Великої Палати виклала окрему думку, в якій, зокрема, зазначила, що інакше розуміє висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. На її думку, Велика Палата Верховного Суду у тій постанові не вирішувала питання способу поділу майна подружжя, зокрема, якщо один із подружжя є власником товариства. Вона вирішила питання стосовно правового режиму майна приватного підприємства, що має значення для вирішення питання поділу майна подружжя, бо суд повинен встановити, що саме є власністю подружжя. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя.

21.11. Отже, невирішеним є питання про те, на що може претендувати один із подружжя: лише на компенсацію половини вартості частки іншого з подружжя у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю чи, за його вибором, на виплату половини вартості внеску відповідача як засновника до статутного капіталу цього товариства або половини вартості внесеного подружжям майна.

21.12. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням принципу верховенства права має роз`яснити «особливості інтерпретації положень» статті 74 СК України, статті 13 Закону України «Про господарські товариства» у ситуаціях, аналогічних до тієї, якої стосується ця справа.

21.13. В ухвалі про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду також зазначив, що невирішеним є питання про те, у суді якої юрисдикції слід вирішувати спір між подружжям (колишнім подружжям) про компенсацію половини вартості частки (іншого з подружжя) у статутному капіталі товариства.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги

22. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так:

22.1.    Суд апеляційної інстанції застосував приписи статей 60, 68, 104 і 114 СК України без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 і від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц:

у справі № 372/504/17 є висновок про те, що діє презумпція спільності права власності подружжя на майно, набуте ними у період шлюбу. Ця презумпція спростовна: один із подружжя може оспорити поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує;

у справі № 554/8023/15-ц є висновок про те, що коли, розглядаючи вимогу про поділ спільного сумісного майна подружжя, суд встановить, що один із подружжя відчужив або використав це майно на свій розсуд проти волі іншого та не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, або приховав його, таке майно чи його вартість треба враховувати при поділі.

22.2.    Відповідач не надав доказів того, що зробив внесок до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» за рахунок власних коштів. Не є встановленим фактом наведені у рішенні Солом`янського районного суду м. Києва від 7 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц про розірвання шлюбу обставини про те, що сторони перестали підтримувати подружні стосунки, вести спільне домашнє господарство та проживають окремо з весни 2016 року. Рішення у справі № 760/21227/16-ц набрало законної сили 20 лютого 2017 року. Тому на момент внесення відповідачем коштів до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» сторони шлюб не розірвали, і такий внесок є їхньою спільною сумісною власністю.

22.3.    Апеляційний суд помилково застосував висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц, про те, що за змістом статті 74 СК України періодичний спільний відпочинок не є достатнім доказом для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу за відсутності інших ознак сім`ї. На відміну від тих справ, у справі № 760/20948/16-ц факт проживання сторін однією сім`єю підтверджують не тільки спільні закордонні подорожі, але й показання свідків і письмові докази.

22.4.    Апеляційний суд безпідставно застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 6 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17, про те, що лише на підставі показань свідків за відсутності інших доказів не можна встановити факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Цей висновок є нерелевантним, бо за обставинами справи № 760/20948/16-ц такий факт підтверджують не тільки показання свідків, але й письмові докази.

22.5.    Апеляційний суд помилково застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц. У тій справі суд не взяв до уваги визнання стороною факту спільного проживання, бо це суперечило встановленим на підставі належних доказів обставинам. Положення договору купівлі-продажу квартири у зазначеній справі суд урахував додатково для підтвердження обставин, встановлених на підставі інших доказів. Тоді як у справі № 760/20948/16-ц суд апеляційної інстанції на підставі пункту 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року виснував, що відповідач її придбав у приватну власність.

22.6.    Апеляційний суд порушив приписи статей 76-80, 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), не взявши до уваги письмові докази, які підтверджують проведення позивачкою ремонтних робіт у квартирі АДРЕСА_2 з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року. Натомість такі ж докази, які підтверджують проведення ремонтних робіт у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року, суд визнав належними. Тому помилково встановив, що у період з 1 травня 2010 року до 8 травня 2012 року сторони не вели спільного господарства та спільно не проживали.

23.        Відповідач мотивував касаційну скаргу так:

23.1.    Листі ГУ ДФС у м. Києві від 26 квітня 2019 року за № 11386/9/26-15-08-06-25, не підтверджує внесення коштів до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт», а тільки визначає задекларовану суму внеску. Тому апеляційний суд на підставі «недопустимого доказу» задовольнив вимогу про стягнення з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки» у статутному капіталі цього товариства.

23.2.    Апеляційний суд не встановив вартості частки відповідача у ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» на час вирішення питання про її поділ, не застосував частину восьму статті 24 Закону України «Про господарські товариства» та висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц про те, що вартість частки учасника товариства визначається, виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток, пропорційно до розміру частки цього учасника.

23.3.    Суд апеляційної інстанції не встановив, за рахунок яких коштів сформований внесок до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, і лише тоді, коли ці кошти всупереч статті 65 СК України використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

23.4.    Апеляційний суд не врахував висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

(2) Відзиви на касаційні скарги

24.        18 червня 2021 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу позивачки. Просить залишити цю скаргу без задоволення.

25.        30 серпня 2021 року позивачка подала відзив на касаційну скаргу відповідача. Просить залишити цю скаргу без задоволення.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Межі розгляду справи у касаційному суді

26.        Позивачка оскаржила постанову апеляційного суду, який переглядав рішення суду першої інстанції у частині часткового задоволення первісного позову, встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року та відмови у задоволенні решти вимог позивачки; просила залишити в силі: постанову апеляційного суду у частині стягнення на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт»; рішення суду першої інстанції про: встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року; визнання квартири № 424 спільною сумісною власністю та її поділ між сторонами шляхом визнання за кожною з них права власності на 1/2 частину; стягнення на користь позивачки 500 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд». Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначила позивачка у касаційній скарзі: (1) суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, а також висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 306/192/14-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц і від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17 та від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); (2) суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 та пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

27.        Відповідач оскаржив постанову апеляційного суду, який переглядав рішення суду першої інстанції у частині часткового задоволення первісного позову про стягнення з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначила позивачка у касаційній скарзі: (1) суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, сформульованих у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, і висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); (2) суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 та пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

28.        Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

29.        З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення попередніх інстанцій у межах доводів касаційних скарг позивачки та відповідача, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і лише з метою забезпечення однакового тлумачення норм права, сталості та єдності судової практики.

(2) Оцінка аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(2.1) Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

30.        Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

31.        Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 5 частини першої статті 315 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

32.        У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

33.        Велика Палата Верховного Суду раніше вже зробила висновок, що позовна вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, лише у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (пункти 41-42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц).

34.        У цій справі апеляційний суд установив факт спільного проживання позивачки з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства і спільного бюджету у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року.

35.        Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про встановлення факту спільного проживання сторін у період з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року, оскільки такий факт не був доведений належними доказами.

36.        Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц, № у ЄДРСР 83000767).

37.        Суди першої та апеляційної інстанцій установили:

37.1.    Згідно з показаннями свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з травня 2010 року до 24 квітня 2013 року. Згідно з показаннями свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року.

37.2.    Позивачка з відповідачем спільно відпочивали за кордоном у Таїланді та США у 2009 році, у Домініканській Республіці у 2010 році, були у круїзі у Середземному морі того ж року, відпочивали у Малайзії та Чехії у 2011 році, на острові Криті у 2012 році.

37.3.    Сторони надали такі докази ведення ними спільного господарства та спільного бюджету: договір поставки № 308 від 5 жовтня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_14 стосовно меблів (т. 1, а. с. 158-164); комерційна пропозиція ТзОВ «Ойкос Україна Декор» щодо матеріалів від 12 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 165); товарний чек від 13 червня 2012 року про придбання карнизу (т. 1, а. с. 166); накладна та замовлення від магазину «Лампа» від 3 і 30 липня 2012 року № 20702/551 та № 20702/552 відповідно (т. 1, а. с. 171, 172, 178); накладна від 25 липня 2012 року (т. 1, а. с. 173); рахунки-фактури ТзОВ «Галант Пол електра» № 18243 від 22 серпня 2012 року та № 25735 від 8 листопада 2012 року на поставку механізмів освітлення (т. 1, а. с. 174, 176); накладна суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_15 від 2 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 177); рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_16 № 10/22 від 22 жовтня 2012 року (т. 1, а. с. 179); замовлення покупця № 1331 від 19 листопада 2012 року (т. 1, а. с. 180); товарний чек на купівлю сантехніки № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 182); рахунки-фактури суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_17 на поставку сантехнічних та оздоблювальних матеріалів з магазину «Агромат» № 117113 від 17 квітня 2012 року, № 122511 від 21 квітня 2012 року, № 123492 від 23 квітня 2012 року, № 133096 і № 132167 від 30 квітня 2012 року, № 133103 від 1 травня 2012 року, № 213241 від 1 липня 2012 року, № 234587 від 16 липня 2012 року, № 240515 від 20 липня 2012 року, № 257880 від 2 серпня 2012 року, № 277096 від 16 серпня 2012 року, № 281959 і № 282251 від 20 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 183-195); договір поставки № 297 від 8 травня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 про виготовлення та доставку меблів (т. 1, а. с. 146-154); договір купівлі-продажу меблів № 4R 648 від 30 червня 2012 року, який вона уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_19 (т. 1, а. с. 132-141); договір № 227/11 від 27 листопада 2012 року, укладений з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_20 про виготовлення та доставку вітражів (т. 1, а. с. 126-131); товарні чеки на придбання речей і матеріалів від 18 та 20 червня 2012 року (т. 1, а. с. 166-169); замовлення № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 181); договір на виготовлення та поставку меблевих виробів № НФ 000001306 від 12 вересня 2015 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 (т. 1, а. с. 142-145).

37.4.    25 квітня 2013 року позивачка та відповідач уклали шлюб. Позивачка змінила прізвище з « ОСОБА_21 » на « ОСОБА_21 ».

37.5.      ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 .

37.6.    24 квітня 2014 року позивачка змінила прізвище з « ОСОБА_21 » на « ОСОБА_21 ».

37.7.    7 лютого 2017 року Солом`янський районний суд міста Києва ухвалив рішення про розірвання шлюбу між сторонами.

38.        Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивачки у касаційній скарзі в частині оцінки доказів, що підтверджують проведення у квартирі АДРЕСА_2 ремонтних робіт у період з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року, оскільки згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні апеляційного суду чи спростовані ним.

39.        Позивачка у касаційній скарзі стверджує, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував докази періодичного спільного відпочинку її та відповідача за кордоном, які підтверджують факт їхнього спільного проживання з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року. Вказані доводи обґрунтовує із посиланням на висновки, сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (№ у ЄДРСР 80181201) та від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (№ у ЄДРСР 83666134).

39.1.    За обставинами справи № 522/25049/16-ц позивач звернувся з позовом до відповідачки про визнання факту сумісного проживання; визнання частково недійсним (в частині пайовика) договору асоційованого членства в споживчому товаристві, укладеного останньою з споживчим товариством; переведення права і обов`язків пайовика споживчого товариства на його користь; визнання за ним права власності на майнові права на квартиру. Мотивував тим, що він з відповідачкою мешкав разом у період з серпня 2016 року і по кінець листопада 2016 року. У цей час позивачка за передані ним кошти придбала квартиру та безпідставно оформила її на своє ім`я. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судові рішення попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд. Застосував статті 3 та 74 СК України. Мотивував тим, що суд не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді цієї справи, зокрема, не обговорив питання залучення до участі у розгляді справи споживчого товариства. Суди не встановили доказів, які б підтверджували ведення сторонами спільного бюджету та спільного господарства і побуту. Посилання на періодичний спільний відпочинок не є достатнім для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у розумінні статті 74 СК України, без наявності інших ознак сім`ї.

39.2.    У справі № 588/350/15-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу; визнання, придбаного у цей період автомобіля, спільним сумісним майном; визнання за нею права власності на частину вказаного автомобіля; стягнення в порядку поділу вартості частини автомобіля у розмірі 76 950,00 грн, припинивши її право власності на вказане майно після сплати відповідачем вказаної компенсації. Мотивувала тим, що під час проживання однією сім`єю, без реєстрації шлюбу вони з відповідачем вели спільне господарство, мали спільний побут та за спільні кошти придбали автомобіль. Оскільки вони не дійшли згоди щодо добровільного поділу майна, просить стягнути компенсацію вартості половини автомобіля. Верховний Суд складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Застосував статті 3, 21 та 74 СК України. Мотивував тим, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем протягом 2012 – 2014 років коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не свідчать про те, що між сторонами склались та мали місце у вказаний період усталені відносини, які притаманні подружжю.

39.3.    З огляду на зміст вказаних постанов Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком Касаційного цивільного суду у цих справах згідно з яким, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю,  спільний відпочинок осіб не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу. Відтак вказані висновки не спростовують правомірності судового рішення апеляційної інстанції в цій частині.

(2.2) Щодо задоволення судами вимог про визнання квартири АДРЕСА_2 спільним сумісним майном

40.        Позивачка заявила вимогу про визнання квартири АДРЕСА_2 спільним сумісним майном. Суд першої інстанції цю вимогу задовольнив, натомість апеляційний суд відмовив у її задоволенні, оскільки на час набуття квартири сторони спільно не проживали однією сім`єю.

41.        Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

42.        Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

43.        Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

44.        Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц).

45.        Метою заявленого позивачкою позову  у даній справі є поділ спільного сумісного майна, набутого за час її спільного проживання з відповідачем як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.

46.        Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див.  постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 76, № у ЄДРСР 89819917) та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19 (пункт 78, № у ЄДРСР 90359317).

47.        Оскільки позивачка та відповідач проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року, а квартиру АДРЕСА_2 відповідач набув 9 лютого 2012 року, суд апеляційної інстанції правильно не поширив режим спільної сумісної власності на це майно.

(2.3) Щодо поділу квартири

48 .        Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивачка, зокрема, стверджувала, що у період з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року вони з відповідачем набули на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_2 . Водночас відповідач як у суді першої інстанції у зустрічній позовній заяві (т. 1, а. с. 207-213) та доповіді на судових дебатах (т. 2, а. с. 181-187), так і в апеляційній скарзі (т. 3, а. с. 1-12) та у відзиві на касаційну скаргу позивачки (т. 4, а. с. 138-142) заперечує обставину набуття вказаного об`єкта нерухомості за кошти спільного бюджету та стверджує, що вказана квартира набута за його особисті кошти. З вказаними доводами погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у цій частині у задоволенні позову.

49.        Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що квартира АДРЕСА_2 не є спільною власністю подружжя, оскільки вона набута до моменту перебування позивачки й відповідача у фактичних шлюбних відносинах та за власні кошти останнього, про вказано також у договорі купівлі-продажу.

50.        Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

51.        Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України).

52.        Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України).

53.        Суди обох інстанцій установили, що 9 лютого 2012 року відповідач зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_2 , яку набув на підставі договору купівлі-продажу. Вказаний договір посвідчила приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Петрова С. М. та зареєструвала в реєстрі за №217 (т.1, а. с. 53-56).

54.        Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з пунктом 6.1 договору купівлі-продажу квартири від 9 лютого 2012 року відповідач (покупець) запевнив продавця про те, що він купує вказану квартиру за власні кошти, не перебуваючи в шлюбі, не проживаючи однією сім`єю та не ведучи спільне господарство з іншою особою. Придбана квартира буде належати йому на праві особистої приватної власності.

55.        Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).

56.        Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати усе спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Указане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, № у ЄДРСР 105325146).

57.        Позивачка звернулася до суду з метою поділу нерухомого (квартири АДРЕСА_2 ) майна, набутої у шлюбі. Відомості про наявність у сторін інших спорів щодо поділу набутого у шлюбі спільного сумісного майна відсутні. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає ефективний захист прав позивачки можливий при вирішенні позовних вимог про поділ вказаного нерухомого майна у межах цієї справи.

58.        Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що квартира АДРЕСА_2 придбана 9 лютого 2012 року, тобто поза періодом спільного проживання позивачки та відповідача як подружжя з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року.

59.        Заперечення позивачки про застосування апеляційним судом пункту 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим. Апеляційний суд помилково застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц (№ у ЄДРСР 77397943). У тій справі суд не взяв до уваги визнання стороною факту спільного проживання, бо це суперечило встановленим на підставі належних доказів обставинам. Положення договору купівлі-продажу квартири у зазначеній справі суд урахував додатково для підтвердження обставин, встановлених на підставі інших доказів. Тоді як у справі № 760/20948/16-ц суд апеляційної інстанції на підставі пункту 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року виснував, що відповідач її придбав у приватну власність. У справі № 367/7714/16-ц позивач звернувся з позовом до відповідачки про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного сумісного майна подружжя. Верховний Суд складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін судове рішення апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову. Застосував статті 3, 21 та 74 СК України. Мотивував тим, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують доводи позивача щодо існування між ним та відповідачкою відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та побуту, та придбання спірної квартири за їх спільні сумісні кошти або спільною працею. Зазначив, що згідно з умовами договору купівлі-продажу відповідачка придбала квартиру в особисту власність, оскільки в шлюбі або у фактичних відносинах не перебувала на час її купівлі.

60.        Ураховуючи встановлені у даній справі обставини, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що квартира АДРЕСА_2 не є майном на яке поширюється режим спільної сумісної власності, оскільки вона придбана до моменту спільного проживання позивачки та відповідача як подружжя. Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку, що квартира не підлягає поділу між сторонами.

(2.4) Щодо вимог про поділ внесків у статутні капітали товариств

61.        Позивачка заявила позовні вимоги про стягнення з відповідача компенсації половини вартості внесків до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТзОВ) «Інноваційний дорожній ремонт» у розмірі 750 000,00 грн, ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» у розмірі 500 000,00 грн, ТзОВ «Ноябрь і Ко» у розмірі 33 000,00 грн., оскільки ці внески зроблено без її згоди за рахунок спільних коштів, проте не в інтересах сім`ї.

62.        В подальшому, за  заявою позивачки,  вимоги про компенсацію половини внеску до статутного капіталу ТзОВ «Ноябрь і Ко» суд першої інстанції залишив без розгляду (т. 2, а. с. 80).

63.         Суди встановили, що ТОВ «Інноваційний дорожній ремонт» створено та зареєстровано 11 лютого 2016 року, а ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» – 19 жовтня 2016 року.

64.        Вирішуючи справу, суд першої інстанції, керуючись висновком сформульованим Верховним Судом України у постанові від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц, стягнув половину вартості внеску відповідача у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд». Однак відмовив у частині стягнення внеску у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт», оскільки позивачка не довела, що вказане товариство було зареєстроване під час шлюбу, який тривав з 25 квітня 2013 року до фактичного припинення сімейно-шлюбних відносин восени 2016 року.

65.        Суд апеляційної інстанції, керуючись висновком сформульованим Верховним Судом України у постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13 та Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц, стягнув половину вартості внеску відповідача у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». Однак відмовив у частині стягнення внеску у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», оскільки вказане товариство було зареєстроване 19 жовтня 2016 року, тобто після того як сторони перестали підтримувати подружні стосунки, вести домашнє господарство та проживати разом з весни 2016 року згідно з мотивами судового рішення від 7 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц. При цьому апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилився у питанні встановлення попереднім рішенням суду періоду припинення шлюбних відносин позивача та відповідача.

66.        Позивачка у касаційній скарзі (т. 4, а. с. 2-6) заперечує проти висновку апеляційного суду у частині відмови у стягненні внеску у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», оскільки на момент внесення спільних коштів подружжя у його статутний капітал сторони ще перебували у шлюбі. Тому, на її думку, внесок у статутний капітал вказаного товариства є їхньою спільною сумісною власністю. Водночас відповідач у касаційній скарзі (т. 4, а. с. 15-22) вказав, що право на компенсацію вартості частини коштів виникає лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу згідно з висновком, сформульованим Верховним Судом України у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15. Зазначив, що апеляційний суд не встановив за рахунок яких коштів сформований внесок до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» та вартість частки у його статутний капітал на час вирішення питання про поділ згідно з висновком, сформульованим Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц.

67.        Частина третя статті 368 ЦК України, частина перша статті 60 СК України визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

68.        Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (стаття 57 СК). У разі виникнення спору з цього приводу, має доводитися не факт належності майна до спільної власності, а обставини, які виключають виникнення спільної сумісної власності на спірне майно.

69.        Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 квітня 2013 року по 07 лютого 2017 року. При цьому рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц (з урахуванням ухвали про виправлення описки) визнано, що з весни 2016 року сторони перестали підтримувати подружні стосунки, ведення домашнього господарства, проживають окремо.

70.        Внесок до статутного капіталу ТОВ «Торговий дім «Євро Фуд» відповідач зробив у жовні 2016 року, тобто через кілька місяців після того, як були припинені шлюбні відносини з позивачкою. З урахуванням таких обставин,  Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про доведеність того, що вказаний внесок зроблено за рахунок особистих коштів позивача і, відповідно, з відмовою у задоволенні позову у цій частині позовних вимог.

71.        Що стосується внеску коштів до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» слід зазначити наступне.

72.        Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 13 Закону України «Про господарські товариства» у редакції, чинній на час державної реєстрації у лютому та жовтні 2016 року юридичних осіб). Аналогічна норма передбачена частиною другою статті 115 ЦК України.

73.        Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається із вкладів його учасників. Розмір статутного капіталу дорівнює сумі вартості таких вкладів (частина перша статті 144 ЦК України у редакції, чинній на час державної реєстрації у лютому та жовтні 2016 року юридичних осіб).

74.        Товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 12 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції). Аналогічна норма передбачена частиною першою статті 115 ЦК України.

75.        Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом (абзац четвертий частини другої статті 148 ЦК України у вказаній редакції).

76.        Учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом (пункти «б» та «д» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції).

77.        У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

78.        Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

79.        Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина перша статті 149 ЦК України у вказаній редакції).

80.        Тому помилковим є висновок апеляційного суду про можливістьзадоволення вимоги про виплату частини вартості внесеного одним з подружжя вкладу у статутний капітал товариства. Позивачка може вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі визначену на дату пред`явлення позовних вимог.

81.        Частково подібного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц  та від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, першу з яких вказує Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а другу – відповідач у відзиві на касаційну скаргу.

81.1.    Згідно з обставинами справи № 450/624/15-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача про поділ спільного майна подружжя через виділення кожній зі сторін частини будинку, частини земельної ділянки для обслуговування будинку, частини статутного капіталу приватного підприємства, що становить 180 250,00 грн, частини майна приватного підприємства, часини вартості автомобіля. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду переглядав судові рішення про попередніх інстанцій під час нового розгляду в частині вимог про поділ майна та статутного капіталу приватного капіталу. Верховний Суд скасував рішення першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимоги про виділення частини статутного капіталу приватного підприємства та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог; в частині вимог про поділ нерухомого майна приватного підприємства змінив мотиви в цій частині, залишивши без змін резолютивну частину про відмову у задоволенні позову. Вважав, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на частину нерухомого майна, належного приватному підприємству, оскільки таке майно є власністю вказаної юридичної особи. Однак помилково зазначив, що таке речове право позивача трансформувалося у право вимоги на виплату половини вартості зазначеного майна, як такого, що набуте для використання у підприємницькій діяльності, але за рахунок спільних коштів подружжя. Врахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у справі 916/2813/18 у постанові від 29 червня 2021 року (№ у ЄДРСР №  НОМЕР_2 ), виснував про те, що позивачка наділена правом вимагати компенсації половини вартості частки (іншого з подружжя) у статутному капіталі товариства, а не виплати половини вартості внеску відповідача як засновника у статутний капітал товариства чи половини вартості внесеного подружжям майна.

81.2.    За обставинами справи № 683/886/16-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача та двох товариств з обмеженою відповідальністю про поділ майна подружжя. Оскільки у добровільному порядку подружжя не досягло згоди щодо поділу майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, вона звернулася до суду із цим позовом. Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в межах оскаржуваних вимог скасував судове рішення апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення половини вартості частки у статутному капіталі господарських товариств та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Застосував статті 57, 60 СК України та частину восьму статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою відповідальністю». Апеляційний суд не врахував, що вклади, внесені під час перебування у шлюбі одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільне майно трансформується в інший об`єкт – право вимоги на виплату частини вартості частки учасника у статутному капіталі товариства. Відповідно до частини восьмої статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою відповідальністю» вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував зазначені норми матеріального права, не встановив вартості часток відповідача у товариствах на час вирішення питання про їх поділ.

82.        Велика Палата Верховного Суду відхиляє заперечення відповідача про те, що при вирішенні цієї справи суди безпідставно не врахували висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, оскільки він є не релевантним до справи № 760/20948/16-ц та не стосується виплати частини вартості частки у статутному капіталі господарського товариства. Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій не було встановлено, що вклад до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» відповідач здійснював за рахунок власних коштів. Він також не спростував те, що вказаний вклад здійснено за рахунок спільної сумісної власності подружжя.

82.1.    Натомість у справі № 6-612цс15 позивач звернувся з позовом до відповідачки про визнання права власності на частину житлового будинку та зустрічним позовом про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ. У межах цього провадження суд розглядав позов фізичної особи до позивача та відповідачки про стягнення боргу за договором позики, згідно з яким позивач позичив кошти для купівлі будинку. Верховний Суд України скасував рішення апеляційного суду та ухвалу касаційного суду в частині відмови в задоволенні позову позивача до відповідачки про визнання права власності на частину житлового будинку та в частині задоволення зустрічного позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ; залишив в силі в цій частині рішення суду першої інстанції про задоволення первісного позову та відмови у задоволенні зустрічного позову. Для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Вважав, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про придбання позивачем частини будинку за власні кошти. Оскільки суд першої інстанції установив, що до придбання спірної частини будинку сторони перебували у шлюбі протягом трьох місяців, та оцінюючи, крім договору позики інші об`єктивні докази, зокрема банківські дані про перерахування фізичною особою на картковий рахунок позивача 40 тис. доларів США та отримання ним цих коштів за день до укладення договору купівлі-продажу частини спірного будинку за ціною 120 тис. грн, а також показання свідків та розписки про надання позики для придбання частини будинку. Одночасно суд на підставі статті 65 СК України визнав отриману позивачем суму коштів його особистим боргом, урахувавши, що відповідачка згоди на укладення договору позики не давала.

83.        Позивачка у касаційній скарзі стверджує, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про поділ вкладів відповідача у статутний капітал господарських товариств не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 і від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц.

83.1.    За обставинами справи № № 372/504/17 позивачка звернулася із позовом до відповідача про визнання договору іпотеки недійсним, оскільки не надавала згоди останньому на передачу майна в іпотеку спільного сумісного майна. Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволення позову та ухвалила нове рішення про його задоволення. Застосувала статті 60, 65, 68, 70 СК України, статті 369 та 578 ЦК України, статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивувала тим, що на майно набуте подружжям у шлюбі поширюється презумпція спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

83.2.    У справі № 554/8023/15-ц позивачка, яка діє в інтересах малолітньої дитини звернулася з позовом до відповідача, який діє в інтересах двох малолітніх дітей, Виконавчий комітет Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста Полтави про встановлення фактів проживання малолітньої дитини у визначеному місці та проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження, свідоцтва про право власності, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації та зустрічним позовом про визнання права особистої приватної власності, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання квартири спільною частковою власністю із визначенням часток співвласників. Велика Палата Верховного Суду залишила без змін попередні судові рішення про часткове задоволення позову. Мотивував, зокрема, тим, що увипадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Оскільки відповідач відчужив автомобіль, який є спільною сумісною власністю подружжя, без відома та згоди позивачки, тому суд обґрунтовано стягнув на користь останньої вартість частки його ринкової вартості на момент продажу.

83.3.    Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 щодо презумпції спільної сумісної власності та її спростування та від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц щодо врахування при поділі вартості майна використаного не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, мають бути враховані при вирішенні питання про виплату частини вартості частки у статутному капіталі зазначених товариств.

84.        У постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 925/1165/14 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства. За наявності спору щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів (пункти 6.8, 6.9 постанови).

85.        З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення первісного позову в частині вимоги про стягнення компенсації з відповідача 750 000 гривень, як половини вартості внесків у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» є помилковим.

86.        Позивачка має право вимагати виплати їй вартості частки члена колишнього подружжя у статутному капіталі, у той же час вона заявила вимогу про грошову компенсацію їй вартості частки внеску до статутного фонду.

87.        Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зважає і на те, що відповідач не спростував того, що заявлений розмір позовних вимог щодо стягнення з нього 750 000 гривень не відповідає вартості його частки у статутному капіталі ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт».

88.        За таких обставин рішення апеляційного суду в частині задоволення вимог первісного позову про стягнення компенсації половини вартості внесків у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» слід змінити стосовно мотивів прийнятого рішення, виклавши їх у редакції цієї постанови.

2.4.1. Щодо відступу від висновку про те, що один з подружжя при поділі майна може претендувати на половину вартості внеску іншого з подружжя у статутний капітал цього товариства

89.        Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу № 760/20948/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність відступу від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Згідно з цим висновком внесок одного із подружжя, який є учасником господарського товариства у його статутний капітал є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними.

90.        У справі № 6-61цс13 колишня дружина звернулася з позовом до чоловіка, товариства з обмеженою відповідальністю та покупців частки про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі. Мотивувала тим, що під час перебування у шлюбі чоловік набув корпоративних прав у товаристві, які відчужив без її згоди. Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, тому виснував, що обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися. Мотивував тим, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення статей 116, 147 ЦК України є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя.

91.        У справі № 6-79цс13 колишня дружина звернулася з позовом до відповідача, банку та приватного підприємства про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки та іпотеки, визнання права спільної сумісної власності на нежитлові приміщення. Мотивувала тим, що відповідач за спільні кошти подружжя придбав нежитлові приміщення, які вніс до статутного капіталу приватного підприємства. Згодом без згоди позивачки відповідач передав вказане майно у іпотеку за кредит. Тому вона просила захистити її право спільної сумісної власності. Верховний Суд України скасував ухвалу касаційного суду, згідно з якою він залишив в силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову та передав справу на новий касаційний розгляд. Установивши у справі факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя. З моменту внесення майна до статутного капіталу підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного капіталу приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства., а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статті 60, 61 СК України. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб`єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, відповідач діяв виключно як власник цього майна й суб`єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності.

92.        У справі № 6-38цс15 позивачка звернулася до відповідача та набувача квартири із позовом про поділ спільного майна, визнання договору дарування квартири удаваним правочином. В межах цього ж провадження суд розглянув позов фізичних осіб-підприємців, які згідно з договором здійснюють разом з відповідачем спільну підприємницьку діяльність до позивачки та відповідача про визнання права власності на частину транспортних засобів та грошових коштів. Верховний Суд України скасував ухвалу касаційного суду, згідно з якою він залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову та передав справу на новий касаційний розгляд. Вказав, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт – право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об`єктом права особистої приватної власності одного з подружжя. Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Суд касаційної інстанції не звернув уваги на походження джерела коштів, які були внесені у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю, не врахував, що згідно з поясненнями позивачки внесок у статутний капітал цього товариства відповідач зробив зі спільних коштів подружжя, та не перевірив цих доводів належним чином, у зв`язку з чим був позбавлений можливості правильно застосувати до спірних правовідносин у вказаній частині статтю 60 СК України.

93.        З урахуванням зазначених висновків Верховного Суду України суди першої та апеляційної інстанцій у справі № 760/20948/16-ц посилалися також на висновок у справі № 490/1408/15-ц. За обставинами справи № 490/1408/15-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача про поділ спірного майна, визнання за нею права власності на квартиру та стягнення на її користь грошової компенсації різниці між ідеальною та реально виділеною часткою у спільних коштах, переданих до статутного капіталу господарських товариств, та зустрічним позовом про поділ спірної квартири пропорційно до участі сторін у витратах на її придбання. Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін постанову апеляційного суду про часткове задоволення первісного позову та стягнення з відповідача грошової компенсації половини вартості його внеску до статутних капіталів господарських товариств; в іншій частині касаційний суд рішення про відмову у задоволенні первісного та зустрічного позовів не переглядав. Керувався статтями 61, 63, 65, 69, 70 СК України, статтями 113 та 115 ЦК України. Застосував висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 2 жовтня 2013 року та від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13. Згідно з цим висновком, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Мотивував тим, що позивачка порушує питання про поділ майна подружжя з проведенням відповідної компенсації за частину внесених відповідачем до статутного капіталу товариств грошових коштів, набутих сторонами під час перебування у шлюбі. При цьому порядок внесення грошових коштів до товариств та питання правового режиму їх власності сторони не оспорюють. Відтак, вважав, що позивачка має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу цих товариств.

94.        З огляду на висновки сформульовані у цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснує про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. Вказаний відступ полягає у тому, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статний капітал цього товариства.

95.        Велика Палата Верховного Суду бере до уваги доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульовані в ухвалі про передачу справи на її розгляд та зауважує, що її висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 стосувався неможливості відчуження частки у статутному капіталі приватного підприємства одним з подружжя без згоди іншого. Відповідно вона здійснилавідступ лише у вказаній частині від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13.

96.        У справі № 916/2813/18 позивач звернувся з позовом до дружини та дочки про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі приватного підприємства. Обґрунтовував тим, що дружина без його згоди розпорядилася часткою у статутному капіталі підприємства та подарувала дочці. Велика Палата Верховного Суду, змінивши мотиви попередніх судових рішень, залишила без змін резолютивні части цих рішень про відмову у задоволенні позову. Статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вказане твердження охоплює два випадки: перший – коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий – коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою – підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю. Зазначила, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

97.        Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку).

98.        Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)).

99.        Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43)).

100.     У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 43) і № 727/2878/19 (пункт 40), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43)).

101.     Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(3.1) Щодо суті касаційної скарги

102.     Зважаючи на наведену оцінку аргументів сторін і висновків суду апеляційної інстанцій у межах предмету касаційного оскарження, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу ОСОБА_2 частково обґрунтованою, а касаційну скаргу ОСОБА_1 такою, що задоволенню не підлягає.

103.     Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 та 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

104.     Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).

105.     Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України).

106.     Мотиви постанови апеляційної інстанції в частині задоволення вимоги первісного позову про стягнення 750 000,00 грн компенсації вартості частки внеску до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» слід змінити з урахуванням цієї постанови, а в решті судове рішення – залишити без змін.

107.     При цьому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи сторін спрямовані на переоцінку доказів, оскільки вони були досліджені та оцінені судами відповідно до норм процесуального права. У той же час ні позивачка, ні відповідач не навели доводів, котрі б це спростували. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК).

(3.2) Щодо судових витрат

108.     Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України у вказаній редакції).

109.     Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

110.     Зміна Великою Палатою Верховного Суду мотивів постанови апеляційної інстанції щодо компенсації вартості частки у статутному капіталі товариства не впливає на правильність висновку про задоволення цієї позовної вимоги судом, тому підстав для перерозподілу судових витрат у цій частині немає.

Керуючись статтями  400, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а:

1.     Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

2.    Постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року змінити в частині мотивів, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

3.    В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач                                                                    О. С. Ткачук

Судді:                            О. О. Банасько                                  О. В. Кривенда

О. Л. Булейко                                   С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов                                    К. М. Пільков

І. А. Воробйова                                 С. О. Погрібний

М. І. Гриців                                      О. В. Ступак

І. В. Желєзний                                  І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич                              В. Ю. Уркевич

В. В. Король                                     Є. А. Усенко

С. І. Кравченко                                 Н. В. Шевцова