Обставини справи
Заявники – жителі та/або власники нерухомого майна поблизу золотодобувної копальні у місті Uşak (шахта Kışladağ) скаржилися на те, що їх право на справедливий судовий розгляд було порушено через те, що (i) їм не було надано можливості поставити власні запитання експертам, (ii) висновки експертів не були направлені їм для коментарів, і (iii) національні суди не відповіли на їхні заперечення щодо висновків експертів. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції.
27 червня 2003 року Міністерство екології та природних ресурсів (далі — Міністерство) видало приватній комерційній компанії (далі — забудовник) рішення про затвердження звіту про оцінку впливу на навколишнє середовище (далі — Звіт про ОВНС) видобутку золота з використанням ціанідного вилуговування на шахті, розташованій у місті Uşak (шахта Kışladağ).
14 квітня 2004 року заявники звернулися до адміністративного суду міста Manisa з проханням скасувати рішення Міністерства. На час розгляду справи розробнику було надано дозвіл на випробування. Під час провадження Адміністративний суд міста Manisa призначив комісію експертів і провів перевірку на місці в присутності сторін.
9 жовтня 2006 року Адміністративний суд міста Manisa відхилив скаргу заявників на підставі додаткового висновку експерта.
За апеляцією заявників 6 лютого 2008 року Вищий адміністративний суд скасував рішення Адміністративного суду міста Manisa та повернув справу на новий розгляд.
Під час повторного розгляду справи Адміністративний суд міста Manisa наказав скласти новий експертний висновок як фахівцю у галузі хімії, так і новій групі експертів, що мала складатися з трьох спеціалістів у сферах навколишнього середовища, гірничої справи та геології.
Заявники подали до Адміністративного суду міста Manisa перелік запитань, адресованих експертам на додаток до запитань, які їм мав направити суд. Серед запитань, яких було двадцять три, були питання, що стосувалися споживання води за проєктом і точності розрахунків в цьому відношенні у звіті ОВНС, перевірки якості води; питання відходів, класифікації їх токсичності, адекватності запобіжних заходів з метою уникнення їх негативного впливу; питання, пов’язані з використанням ціаніду, зокрема поінформованості жителів навколишніх сіл про кроки, які вони повинні вжити у випадку досягнення небезпечного рівня ціаністого водню на виробництві; питання визначення експертами місця розташування станцій моніторингу та відбору проб повітря тощо. Зрештою, заявники хотіли знати, чи отруєння ціанідом, яке нещодавно спостерігалося в деяких селах, загибель і хвороба худоби, а також загибель бджіл могли бути пов’язані з використанням ціаніду на об’єктах.
Список запитань заявників не був наданий експертам, оскільки суд доручив їм відповісти на питання, які він сам підготував.
Так, експерту з хімії Адміністративний суд міста Manisa надав список з одинадцяти запитань, деякі з яких стосувалися використання ціаніду, його ризику для здоров’я людей, вірогідності аварій, пов’язаних із ціанідом у шахтах тощо.
28 грудня 2009 року експерти подали свої звіти до Адміністративного суду міста Manisa. Відповідаючи на адресовані їм судом запитання, група з трьох експертів відзначила, серед іншого, що у звіті про ОВНС були точно враховані природні характеристики та рельєф проєктної території, а метод вилуговування ціаніду відкритим способом, обраний розробником, був доцільним, враховуючи великий тоннаж і низькосортну руду, знайдену в цьому районі. Крім того, вони прийшли до висновку, що метод, якому віддав перевагу розробник, був найбільш економічно вигідним, найменш споживаючим енергію та воду, та найбільш
популярним в усьому світі тощо. Звіт про ОВНС містив необхідні заголовки та теми, які зазвичай очікуються від таких звітів.
Обидва висновки експертів були направлені сторонам для надання коментарів.
13 січня 2010 року заявники подали свої заперечення до Адміністративного суду міста Manisa. Вони стверджували, зокрема, що експерти сформували свої висновки на основі найкращих сценаріїв і спиралися на інші експертні звіти, які були підготовлені за ініціативою розробника. Вони зазначили, що ці інші звіти не
були їм надіслані, що вони не мали можливості їх вивчити, і що експерти також не дали конкретної оцінки певних аспектів, які були викладені у початковому звіті експерта у першому провадженні та викликали суттєве занепокоєння (див.
пункт 7).
13 жовтня 2010 року адміністративний суд міста Manisa відхилив скарги заявників та зазначив, що звіт про ОВНС був підготовлений відповідно до
загальновизнаних стандартів і містив необхідні компоненти та оцінки ризиків щодо потенційного впливу на навколишнє середовище під час будівництва та експлуатації проекту.
Вищий адміністративний суд відхилив наступні апеляції заявників 4 листопада 2011 року та 13 листопада 2013 року.
28 лютого 2014 року заявники подали заяви до Конституційного суду, стверджуючи, що їхні права за статтею 2, пунктом 1 статті 6 і статтею 8 Конвенції були порушені внаслідок провадження в Адміністративному суді міста Manisa.
Конституційний Суд розглянув одну зі скарг по суті та відмовив у задоволенні, всі інші скарги Конституційний Суд рішенням від 24 січня 2018 року визнав неприйнятними ratione personae з тих підстав, що ніхто з заявників, які їх подали, не жив або не мав будинків поблизу шахти.
Оцінка Суду
(i) Загальні принципи
Суд повторив, що, незважаючи на те, що стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або способу їх оцінки, тому це, насамперед, питання регулювання національного законодавства і національних судів (див. García Ruiz v. Spain [GC], № 30544/96, § 28, ЄСПЛ 1999-I; Perić v. Croatia, № 34499/06, § 17, 27 березня 2008 року; і Carmel Saliba v. Malta, № 24221/13, § 63, 29 листопада 2016 року). Крім того, пункт 1 статті 6 Конвенції не забороняє національним судам покладатися на експертні висновки, складені спеціалізованими органами для вирішення спорів, які вони розглядають, якщо цього вимагає природа питань, що розглядаються (див. Letinčić v. Croatia, № 7183/11, § 61, 3 травня 2016 року, і Devinar v. Slovenia, № 28621/15, § 47, 22 травня 2018 року).
У зв’язку з цим ЄСПЛ нагадав, що висновок експерта, який був призначений компетентним судом для вирішення питань, що виникли у справі, ймовірно,
повинен був мати значну вагу в оцінці судом цих питань. Наприклад, Суд уже
постановляв, що висновок медичного експерта, оскільки він виходить за межі
можливої сфери компетенції суддів, може мати домінуючий вплив на оцінку
фактів і вважатиметься істотним доказом (див. Feldbrugge v. the Netherlands 29 травня 1986, § 44, Series A № 99; Mantovanelli v. France, 18 березня 1997 року, § 36, Звіти 1997-II; та Augusto v. France, № 71665/01, § 51, 11 січень 2007 року).
Суд також підкреслив, що, як і дотримання інших процесуальних гарантій, закріплених у пункті 1 статті 6 Конвенції, дотримання принципу змагальності стосується провадження в «трибуналі»; таким чином, із цього положення не можна зробити висновок про загальний абстрактний принцип, згідно з яким у випадках, коли експерта було призначено судом, сторони в усіх випадках повинні мати можливість бути присутніми на проведених ним опитуваннях або отримати документи, які він взяв до уваги (див. Mantovanelli, § 33, і нещодавно, Test-Achats v. Belgium, № 77039/12, § 20, 13 грудня 2022 року). Важливо, щоб сторони мали можливість належним чином брати участь у провадженні в «трибуналі». Таким чином, процесуальна позиція, яку обіймають експерти під час провадження, спосіб, у який вони виконують свої функції та спосіб, яким судді оцінюють їхні висновки, є важливими факторами, які слід брати до уваги при оцінці того, чи принципи рівності і змагальності сторін було дотримано (див. згадане вище рішення у справі Letinčić, § 50; згадане вище рішення у справі Devinar, § 47; і Hamzagić v. Croatia , № 68437/13, § 43, 19 грудня 2021 року).
Суд також повторив, що право на змагальність передбачає право сторін знати та коментувати всі надані докази або зауваження, подані з метою вплинути на рішення суду (див., серед інших джерел, K.D.B. v. the Netherlands, 27 березня 1998 року, § 44, Звіти 1998-II; Kress v. France [GC], № 39594/98, § 65, ЄСПЛ 2001-VI; Ferreira Alves v. Portugal (№ 3), № 25053/05, § 37, 21 червня 2007 року; та Andersena v. Latvia, № 79441/17, § 87, 19 вересня 2019 року).
Тобто, сторони провадження повинні мати можливість ознайомитися з наявними в суді доказами, а також можливість висловити зауваження щодо їх наявності, змісту та автентичності у відповідній формі та протягом належного часу, якщо це необхідно, письмово та заздалегідь (див. Krčmář and Others v. the
Czech Republic, № 35376/97, § 42, 3 березня 2000 року, та Colloredo Mannsfeld v. the Czech Republic, № 15275/11 та 76058/12, § 33, 15 грудня 2016 року).
Що особливо піддається ризику у протилежному випадку, так це впевненість заявників у роботі правосуддя, яка ґрунтується, серед іншого, на припущенні, що їм надається можливість висловити свою точку зору щодо кожного документа в матеріалах справи (див. Pellegrini v. Italy, № 30882/96, § 45, ЄСПЛ 2001-VIII; Zagrebačka banka d.d. v. Croatia, № 39544/05, § 203, 12 грудня 2013 року; та Juričić v. Croatia, № 58222/09, § 75, 26 липня 2011 року). Ця вимога однаково стосується необов’язкових консультативних висновків, призначених для допомоги суду, а також інформації та висновків, отриманих судом за його власною ініціативою для досягнення обґрунтованого рішення (див., наприклад, Zagrebačka banka d.d., § 201, і Juričić, § 74, згадане вище). Сторони мають законний інтерес в отриманні копій письмових зауважень, що містять обґрунтовані думки по суті, і тільки вони мають судити, чи потребує конкретний документ їхніх коментарів (див. Ferreira Alves, згадане вище, § 41).
(ii) Застосування наведених принципів до цієї справи
α) Неможливість поставити запитання експертам
Суд зазначив, що для того, щоб визначити, чи рішення Міністерства схвалити проєкт розробника гірничих робіт було законним, Адміністративний суд міста Manisa вирішив з власної ініціативи запросити два висновки експертів для дослідження відповідності звіту про ОВНС екологічним нормативним актам.
Вирішення цього питання стосувалося сфери виняткових технічних знань, яка
явно не належала до меж знань цього суду. Таким чином, хоча адміністративний
суд за законом не був зв’язаний висновками експертів, звіти, ймовірно, мали
переважний вплив на оцінку фактів цим судом, і тому процедура отримання
експертних свідчень повинна була відповідати принципу змагальності.
Хоча не виникло жодного питання стосовно того, яким чином національні процедури надають судам право на власний розсуд давати вказівки експертам, і в цьому відношенні змагальність не можна тлумачити як надання сторонам права ставити запитання експертам, якщо це не дозволено згідно з національним законодавством, ЄСПЛ все ж вважав, що суди повинні поважати
право сторін на ефективну участь у процедурі експертизи в тій мірі, в якій цього
вимагають обставини справи.
Суд зауважив, що він не міг взяти на себе функцію встановлення фактів, намагаючись визначити, які із запитань заявників відрізнялися від запитань,
підготовлених національним судом, і чи, через ступінь їх конкретності, вони
повинні були бути включені до переліку питань, які мали бути поставлені
експертам. У цьому відношенні Суд зазначив, що заявники не стверджували
перед ЄСПЛ, що їхні запитання могли мати вирішальне значення для результату
національного провадження або що вони стосувалися ключового питання, яке
національний суд залишив без розгляду (див., mutatis mutandis, Erdinç Kurt and
Others v. Turkey, № 50772/11, § 63, 6 червня 2017 року).
Далі Суд повторив, що питання про те, чи був «достатнім» обсяг судового перегляду, наданого в адміністративно-правових спорах, може залежати не
лише від дискреційного чи технічного характеру предмета оскаржуваного
рішення та конкретного питання, яке заявник бажає висвітлити в суді як ключове, але також, у більш загальному плані, від характеру «цивільних прав
і обов’язків», про які йдеться, і характеру мети, яку переслідує базове національне законодавство (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC],
№ 55391/13 та 2 others, § 180, 6 листопада 2018 року з подальшими посиланнями).
У цьому відношенні Суд вважав за необхідне зазначити, що суперечка на національному рівні, пов’язана з питанням сумісності золотодобувної копальні з правилами ОВНС, включала спеціальну та технічну сферу права, а питання, яке
розглядалося судом першої інстанції, було зосереджено саме на цьому аспекті, а не на окремому аспекті особистих прав заявників. З цієї причини Суд не вважав, що якесь питання виникає за пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі способом, у який суди першої інстанції відхилили запитання заявників.
Беручи до уваги вищевикладене, ЄСПЛ висновив, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в аспекті права заявників на ефективну участь у провадженні.
β) Ненадання заявникам документів, оцінених експертами
Суд зазначив, що між сторонами не було спору щодо того факту, що експерти спиралися на різні експертні оцінки, які були підготовлені за ініціативою забудовника, ані щодо того, що ці експертні оцінки не були надіслані заявникам під час розгляду справи. Суд також зазначив, що ці експертні оцінки не були загальною інформацією чи академічними джерелами, які можна було б вважати загальновідомими.
Суд також зазначив, що висновки експертів від 28 грудня 2009 року значною мірою спиралися на висновки, зроблені в цих оцінках, або прямо цитували їх (див. пункти 14-15). Крім того, ці оцінки були включені до матеріалів справи та, здається, були надані експертам Адміністративним судом міста Manisa, що підтверджувало визнання їх доказами на підтримку заяв забудовника.
За цих обставин Суд повторив, що право на змагальність передбачає право сторін знати та коментувати всі надані докази або зауваження, подані з метою
вплинути на рішення суду (див. пункт 46). Відповідно, враховуючи те, що заявники у цій справі не мали можливості повністю ознайомитися з доказами в матеріалах справи, на які спиралися головні експерти, ЄСПЛ дійшов висновку, що в цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Зрештою, щодо аргументу Уряду про те, що заявники могли ознайомитися з матеріалами справи самостійно, Суд повторив, що можливість ознайомитися з матеріалами справи сама по собі не є достатньою гарантією для забезпечення
права заявника на змагальність провадження (див. Göç v. Turkey [GC], № 36590/97, § 57, ECHR 2002-V, і Milatová and Others, згадане вище, § 61).
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 14 листопада 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
