У Вищій школі адвокатури НААУ відбувся захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Визначення місця проживання дитини з одним з батьків після 24.02.2022: нові виклики», лектором якого виступила Світлана Савицька, адвокат, кандидат юридичних наук, заступник Голови Комітету з сімейного права НААУ.
На початку заходу адвокат зауважила, що законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Проте, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об’єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Повномасштабна війна в Україні істотно вплинула на всі сфери регулювання правовідносин, не виключенням стали й справи про визначення місця проживання дитини, фактичні підстави для розгляду та вирішення яких зазнали кардинальних змін в умовах воєнних реалій.
Серед таких типових причин для звернення до суду з позовними вимогами про визначення місця проживання дитини на сьогодні лектором виокремлено:
1. Необхідність підтвердження розподілу батьківських обов’язків стосовно дитини, яка з одним із батьків перебуває за кордоном з 24.02.2022 під тимчасовим прихистком;
2. Відстрочка від призову на строкову військову службу за сімейними обставинами (призовники, які мають: дитину (дітей) віком до 18 років, яку (яких) виховують самостійно; дитину віком до трьох років; двох і більше дітей);
3. Звільнення з військової служби (військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років);
4. Амбіції, образи, стрес, депресія;
5. Дійсний спір між батьками.
Світлана Савицька зазначила, що спори між батьками про визначення місця проживання дитини з одним із них, відповідно до норм сімейного, процесуального законодавства та норм міжнародного права, вирішуються, в першу чергу, із врахуванням, принципу змагальності, з дотриманням найкращих інтересів дитини.
У постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61–14041св19) Верховний Суд зазначив, що при розв’язанні питання про визначення місця проживання дитини суди мають враховувати об’єктивні та наявні у справі докази, зокрема щодо обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
При вирішенні цієї категорії справ врахуванню підлягають, зокрема, такі обставини:
спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто;стосунки між дитиною та батьками в минулому;бажання батьків бути опікунами;(збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів;бажання дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти:
по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною;по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
При розгляді справи № 127/12587/22 Верховний Суд також брав до уваги введення в України воєнного стану та питання безпеки для дітей. Оцінивши в сукупності всі обставини справи, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визначення місця проживання дітей з батьком в Україні (діти проживають у Швейцарії з матір’ю).
Звернула увагу Світлана Савицька, що питання визначення місця проживання дитини має розглядатись виключно судами країни, в якій дитина мала місце постійного проживання. Тобто, юрисдикція з вирішення такого спору слідує за місцем проживання дитини, що забезпечує визначеність для сторін, і може, таким чином, сприяти недопущенню спроб пошуку «зручного суду».
Звичайне місце проживання підтверджується відвідуванням дошкільного навчального закладу-садка, школи, різноманітних гуртків. За результатами встановлення таких обставин за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
У Постанові ВС від 17.08.2022 у справі № 613/1185/19 Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив’язаності дитини до соціального та сімейного її оточення.
З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.
Продовжуючи розгляд питання щодо юрисдикції, лектор особливу увагу звернула на Постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 стосовно того, що факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.
Також Світлана Савицька запропонувала на розгляд адвокатської спільноти Ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2023 року у справі № 201/5972/22. Ключове питання у цій справі полягало у тому, чи можуть заявники використовувати суд і окреме провадження у цивільному судочинстві для досягнення бажаних для них результатів в іншому виді судочинства.
Згідно обставин справи, заявник звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту, а саме встановлення факту самостійного виховання дитини, зокрема, з метою (згідно з доводами заявника) отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, а також отримання відстрочки від мобілізації.
У цій справі Суд зазначив, що факт самостійного виховання дитини одним із батьків, відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини може бути встановлений у рішенні суду при вирішенні спору щодо позбавлення особи батьківських прав у порядку позовного провадження.
У разі виникнення спору щодо місця проживання дитини (опіки над дитиною), ухилення від виконання (невиконання) батьківських обов`язків – такий спір підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
Справа була прийнята до провадження Великої Палати Верховного Суду Ухвалою від 26 жовтня 2023 року.
В окремій думці суддів Гудими Д. А. і Ткачука О. С. наголошено на тому, якщо особа отримала відмову у перетині державного кордону України для виїзду за кордон, навряд чи є підстави стверджувати, що спір із повноважним органом у неї відсутній, і що фактично (а) для збирання доказів й оскарження рішення про таку відмову (зокрема, для «створення» преюдиційних фактів) або (б) для ефективного оскарження вже ухвалених судових рішень в адміністративній справі (зокрема для «створення» нововиявлених обставин) вона може використовувати можливості окремого провадження у цивільному судочинстві.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
