01 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 правонаступника ОСОБА_3, про стягнення грошових
коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним
договору позики та розписки, які укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо
отримання останнім поворотної фінансової допомоги.
Судами встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики у вигляді поворотної фінансової допомоги, яку останній зобов’язався повернути до січня 2018 року. Своєю розпискою ОСОБА_3 підтвердив одержання від ОСОБА_1 грошової суми.
ОСОБА_3 помер, його правонаступником є дружина, яка залучена судом до участі у справі зі сторони відповідача.
За інформацією, наданою приватним нотаріусом, за заявою ОСОБА_2 про прийняття спадщини заведена спадкова справа на майно померлого, за якою коло спадкоємців складає дружина померлого та їхні діти.
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними договору позики та розписки, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, як таких, що були вчинені під впливом фізичного насильства та психологічного тиску.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, в задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено. Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 14 квітня 2021 року, встановлено, що всі рукописні записи в договорі позики та розписці виконані ОСОБА_3, виконані під впливом тимчасових (епізодичних) збиваючих факторів природного характеру, таких як незвичний психофізіологічний чи емоційний стан (хвилювання, страх тощо), що в сукупності з іншими доказами, зокрема, показами свідків допитаних судом, довідкою з лікарні свідчить про вчинення оспорюваного правочину під впливом насильства, тому є підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1.
Постановою Верховного Суду рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення зустрічного позову скасовано та в задоволенні позову відмовлено, в частині відмови у задоволенні первісного позову – скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
У статті 231 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв’язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
У справі, що переглядалася, установлені судами обставини не дають підстав для висновку про укладення оспорюваного договору позики під впливом насильства. Зміст проведеної судово-почеркознавчої експертизи не підтверджує вчинення ОСОБА_3 оспорюваної розписки саме внаслідок стороннього фізичного чи психічного тиску, а виходячи з положень статті 1051 ЦК України, оспорювання договору позики та доведення, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, не може ґрунтуватись лише на свідченнях свідків. При цьому слід зауважити, що позичальник за життя вимог до позикодавця про недійсність договору позики не заявляв.
Посилання суду як на підставу для визнання договору недійсним з підстав відсутності згоди дружини позичальника на укладення спірного правочину є безпідставним, оскільки позичальник, беручи в борг грошові кошти, спільним
майном не розпоряджався, тому в такому випадку отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується розпорядження
спільним майном.
Суди зробили помилкові висновки про наявність підстав для визнання договору позики недійсним, хоча позичальник за життя його не оспорив, тому відсутні підстави для стягнення коштів за ним, оскільки надана позивачем за первісним позовом розписка є належним доказом як укладення договору позики, так і передання грошової суми позичальнику, а доказів виконання умов договору ОСОБА_3 чи його правонаступником, не надано.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків, що оспорюваний договір позики є недійсним з підстав вчинення його особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску. Суди передчасно відмовили в задоволенні первісних позовних вимог про стягнення боргу.
Відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
Ураховуючи предмет спору у зазначеній справі, до обов’язку позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, наявність спадкоємців
боржника, дотримання кредитором строку, визначеного статтею 1282 ЦК України, звернення з вимогою до спадкоємців боржника, а до обов’язку
спадкоємця позичальника, у разі заперечення проти заявлених вимог, належить
обов’язок доведення розміру та вартості успадкованого ним майна. Таким чином, обсяг спадкового майна та його вартість повинен доводити
спадкоємець, який заперечує проти вимог кредитора спадкодавця, оскільки
відповідальність спадкоємця за зобов’язаннями спадкодавця обмежена
вартістю успадкованого майна.
Таким чином, правовідносини, що виникли між позикодавцем і позичальником (який помер), після його смерті трансформуються у зобов’язальні правовідносини, що виникли між позикодавцем та спадкоємцями позичальника, і вирішуються у порядку, передбаченому положеннями статті 1282 ЦК України.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, залучивши до участі у справі правонаступника ОСОБА_3 ОСОБА_2, як таку, що прийняла спадщину після смерті позичальника, при цьому не встановили та у рішенні не зазначили
обставин належності спадкодавцю будь-якого рухомого чи нерухомого майна,
вартості отриманого спадкоємцем майна, за рахунок якого можуть бути
задоволені вимоги позивача.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 409/479/17 (провадження № 61-21003св21) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114653324.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.
